Люко Дашвар - Ініціація

то лише я зможу повідомити це Лесі делікатно. Ми ж близькі подруги! А ти хто? Ніхто! Прослідкуй за ним, потім мені все розкажеш. Тільки мені! Зрозуміло, Меланіє?

Щось тут не те! Нахабно курю в комфортній студії, наче в моєму глухому куті занадто багато свіжого повітря, а то небезпечно. Усе намагаюся скласти пазл, та окремі частинки єдиної картинки розлітаються від німих питань і я не бачу нитки, за яку варто смикнути, щоби ті запитання зникли.

— Сікорський! Година «Х»! — кажу коханцеві, коли пізно ввечері він приходить до мене після успішного підпалу дверей одного з телеканалів і організації біля нього наметового містечка.

— Година «Х» — це коли треба «робити ноги», — відповідає іронічно. Він іронічний. У ньому це подобається мені найбільше. Але ж і я не тупа.

— Година «Х» — це коли твоя дружина просить твою колишню коханку, щоби та попросила твою нинішню коханку пошпигувати за тобою, аби дізнатися: чи є в тебе коханка!

Він випереджає моє наступне запитання, бо я хочу спитати: Сікорський, ну справді! Хто тобі Леся Ігорівна? Чи ти навіть не чув про таку?

— Ти знайома з Лесею? — цікавиться без особливих емоцій.

— Леся Ігорівна — твоя дружина?

— За документами — дружина. Насправді так — сусідка по життю.

Мені стає зле, бо пазл складається. Перед очима — Леся Ігорівна. Веде гірку оповідь про підлого чоловіка, який живе тільки полюванням, витрачає сімейний бюджет на набої та іншу мисливську лабуду, що взяв дитячі гроші, потайки від дружини купив собі на Десні мисливську хатинку…

— Що з тобою? — Сікорський помічає моє спустошення. — Через Лесю засмутилася? Не варто.

Не варта! І слова доброго не варта. Аргументовано занесена у мій особистий список смертників. Сікорському про те знати теж — не варто.

— Мене більше тривожить наша з тобою сусідка по роботі, — відповідаю коханцю.

Сікорський погоджується: я правильно розставляю пріоритети. Признається: Лесі по цимбалах чоловікові коханки, давно чужі. Він і не розлучається лише для того, аби не надавати коханкам зайвих приводів мріяти про нездійсненне.

— Усе по-чесному, — розмірковує. — Раз жінка погоджується зустрічатися з одруженим чоловіком, значить, має розуміти: є лінія, яку він перетинати не збирається. Ти ж не мрієш, аби я розлучився і женився на тобі?

— І на думку не спадало, — відповідаю, не брешу.

Пані Півник виявилася неабиякою мрійницею. Після сексу в кабінеті щоразу розкладала перед Сікорським віяло матеріальних вигод і козирів, які він отримає, якщо розлучиться з її подружкою Лесею і візьме Оксану Петрівну за дружину. Била не в лоба: просувала ідею прозорими натяками, коштовними подарунками. Навіть збиралася переписати на Сікорського пентхаус на Печерську. Чому б не переписати, коли в арсеналі три квартири, шість земельних ділянок у Київській області і вілла в Іспанії?

Сікорський виявився неабияким реалістом. У відповідь теж бив не в лоба: до часу спав із подругою дружини, а коли переключився на мене, то набрехав пані Півник, що спонсори загнали в ряди «Кресала» свого козачка, аби той ізсередини оцінив якість тих самих рядів, тому — ніякого сексу на роботі і опісля, суцільна зосередженість на цілях «Кресала», якщо пані Півник не хоче, аби їх відірвали від корита. Що ж до кількості та якості нерухомості директорки, то, здається, у Сікорського квартир, земельних ділянок і вілл було не менше, ніж у пані Півник. Знайшла чим звабити?

— Але ж вона не здається, — відказую коханцю. — Пнеться і пнеться! Мені що робити? Вона ж чекає від мене інформацію.

— А отримає від мене, — іронічно усміхається Сікорський.

Пригортає мене до себе, і хоч з усіх наших плотських забав мені найбільше подобається саме це — коли обнімає мене душевно, майже по-батьківському, — вивільняюся з обіймів, вимагаючи конкретики.

— У тебе є план? — питаю. — Сікорський, прошу! Поясни! Для мене це важливо!

Командири нічого не пояснюють! Командири чекають від підлеглих чіткого виконання своїх наказів для реалізації власних планів. План відомий: душ-секс-душ, пізня вечеря з вином-горілкою-віскі-коньяком-текілою-шампанським (бажане підкреслити), після якої знову можливий секс, але вже в більш збочених формах, скоріше як гра і випробування на здатність перетнути будь-які лінії, і зазвичай я дочекатися не можу тої гри, бо щоразу мені чомусь до біса гостро потрібне підтвердження того, що я таки можу перетнути будь-які лінії, обмеження і кордони. Та сьогодні пече інше, і я перетворюю гру на допит. Випитую нещадно: що за план, Сікорський?!

— Вона піде.

— Хто?

— Оксана.

— Звідки піде? З «Кресала»? — дивуюся, не вірю. — Сікорський! Її неможливо викинути з «Кресала» доти, доки вона не висмокче з нього все до останньої копійки.

— Хіба мало тих, хто згоден смоктати? Смоктати — не проблема. Усі готові. Треба знати, у кого і коли.

— З кого! — уточнюю.

— У кого! — підкреслює. — Спочатку «у кого», щоби потім — «із нього ж».

Дізнаюся: не лише в пані Півник прямі контакти зі спонсорами, імен яких я не знаю і досі. Командир теж в темі: крім того, що відчиняє двері їхніх кабінетів, ще і полюють разом, ганяють по льоду замерзлих річок на позашляховиках, літають в Ірландію, щоби пограти в дублінському пабі в справжній атмосферний дартс. У дартс?!

— Жінкам не зрозуміти чоловічих забав!

Не питання! Начхати на чоловічі забави. Мене більше цікавить пані Півник, на місці якої завтра може з’явитися пані Лисиця, пані Гієна, пані Скунс!

— Більше ніяких жінок на чолі «Кресала»! Ми не наступаємо на ті самі граблі, — коханець ширше прочиняє двері, за якими живуть його таємниці. Без пафосу об’єднує себе зі спонсорами: ми. Ух ти!

— Хто ж прийде? — питаю.

— Уже прийшов. За тиждень стану виконавчим директором «Кресала», — відказує іронічно. — Рада?

— Не знаю, Сікорський. Але відчуття небезпеки відступило, — признаюся. — Однозначно відступило.

— Спи спокійно! — він каже «спи спокійно», ніби я вже мертва.

Лякаюся. Згадую про пані Півник.

— А Оксану Петрівну куди? На звалище історії?

— Згодую її собакам, — відповідає іронічно, та я не веселюся, як зазвичай, з ідіотського розслабону і іронії, з якою він сприймає будь-які події реальності.

Він манить мене до себе, підкоряюся. Згадую слова коханця про те, що сама не захочу залишитися в периметрі, коли він вже не захоче мене. Згодує собакам? Повітря не вистачає, та