Анна Алаіс - Прокляття некроманта, Анна Алаіс

— Його оглядали, — зауважив інквізитор, побачивши у згортку розкриті конверти зі зламаними печатками та абияк повернутими на місце аркушами пергаменту.

— Я мав переконатися, що серед записів не було нічого… підозрілого, — наче нічого й не сталося, відповів старий і повернувся на своє місце.

— А могло бути? — Вайат брови в удаваному здивуванні. Він надто втомився, і ця гра в доброзичливість вже почала йому набридати. Попри всю свою недосвідченість в інтригах, інквізитор відчував, наскільки насторожений і стурбований отець-настоятель. 

— Ніколи не знаєш, з якого боку може прийти лихо, — раптом посерйознішав Ровім. — Мій обов'язок, бути насторожі, коли це в моїх силах. З огляду на те, ким… — старий скривився, — був Ірілатус у далекому минулому… Я вирішив, що краще перестрахуватися заради безпеки майбутнього отця-інквізитора. А ще я був приємно враженим, що він обрав наступником саме тебе. І радий, що ти вижив, щоб отримати це звання. Сподіваюсь, ти — також.

— Я… надто втомився, щоб відчувати хоча би щось з цього приводу, — сухо відповів інквізитор, сховавши згорток з конвертами за пазуху.

— Ох, звісно, ​​ти ж тільки з дороги, — з відверто удаваним співчуттям промовив отець-настоятель. — Відпочивай, увечері зберуться брати, і ти будеш офіційно оголошений отцем-інквізитором.

— Дякую, — Вайат коротко кивнув і вийшов з кабінету.

Перетинаючи територію фортеці-монастиря та крокуючи коридором до своєї келії, інквізитор не міг позбутися відчуття, що аркуші пергаменту за пазухою пульсують неприродним теплом. Втім, переступивши поріг своєї кімнати та взявши згорток до рук, він не відчув нічого незвичайного. Списавши свої відчуття на втому, Вайат нарешті дозволив собі молитву та кілька годин сну, перш ніж взятися за вивчення послань, залишених йому покійним отцем-інквізитором Ірілатусом.