Оксана Кісь - Українські жінки у горнилі модернізації

Вірші О. Дучимінської різних років, записані на клаптику паперу розміром 8x12 см, збережені її подругою Любою Барабаш у таборі Тайшету (Фонди Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» у Львові, ТЛ-295)

Я писала вірші. Вірші під час обшуку наглядачі забирали, інколи віддавали в оперативний відділ, а там розбиралися — кого в карцер, кого в БУР, кому другий строк. Були такі наглядачі, що на наших очах спалювали в буржуйці знайдені при обшуках вірші, листи та ін. Ці не бажали вислужитись, не хотіли для нас нового строку.

Галина Шандарак, 1920 р. н.

Вірші не збереглися — це були іменні дарунки, прочитані вголос або записані на уривку дефіцитного паперу, що або слідом знищувався, або в черговому «шмоні» вилучався нашим наглядом. За них карали (…) Безіменні народні поетеси Ганнусі, Настуні, Стефи, Ніни, Богдани — ім’я їм легіон — озвалися своїми віршами зі сталінської неволі…

Оксана Мешко, 1905 р. н.

Ще одним способом розвіяти тугу стали театралізовані постановки: виснажені жінки радо витрачали свій мізерний вільний час та сили на підготовку вистав. Особливо ця діяльність активувалася в контексті підготовки до великих свят, даючи жінкам нагоду належно відзначити подію та водночас артикулювати свою національну ідентичність, піднести національну свідомість подруг.

Духом ми не падали. Було нас в Інті 400, а може, трохи більше дівчат і жінок. Ходили на роботу, копали мокрий торф. Одного разу з роботи ледве прийшли в барак — примерзли онучі до ніг і до валянок. (…) Розрізали валянки, щоб зняти з ніг, стояв крик і стогін дівчат. А відігрівшись, пообідали, пішки йшли в сушилку на репетицію. Ставили українську виставу в бараці для в’язнів-литовців. Вони нам своє показували, ми їм своє. Була радість в лихі, тяжкі дні. Робили гарні костюми. Бінти малювали на стрічки. З хліба робили червоні коралі. З-під метрового снігу діставали і рвали зелень брусники на віночки, все фарбували стрептоцидом, акрихілом, зеленкою.

Ольга Завербна, р. н. невідомий

У 1940 — на поч. 1950-х рр. за будь-яку самодіяльність в’язнів карали карцером (так званий БУР — «барак усиленного режима»), і це змушувало їх робити все таємно, дотримуючись усіляких заходів конспірації (наприклад, залишати когось чатувати знадвору). Водночас у таборах та колоніях існувала легальна художня самодіяльність ув’язнених у формі гуртків (драматичних, музичних, хорових, а також культбригад), основною метою яких був аж ніяк не розвиток та реалізація творчого потенціалу невільників, а пропаганда комуністичної ідеології та соціалістичного трибу життя. У таборах та колоніях діяли КВЧ (культурно-виховні частини), завданням яких були насамперед організація соцзмагань серед в’язнів, ідеологічно-пропагандистська робота (проведення політінформацій, політбесід, лекцій, видання бюлетенів та малотиражних газет, створення читалень, а також освіта неписьменних і малописьменних в’язнів), організація художньої самодіяльності та культурних заходів (гуртків, концертів, вистав, вечорів кінопереглядів тощо). На березень 1950 р. у 148 установах системи функціонувало 3937 клубів і культкуточків, 4690 гуртків самодіяльності, поставлено 81 758 вистав, існувало 8444 назви газет та бюлетенів тощо.

Після смерті Сталіна, і особливо після хвилі табірних страйків-повстань 1953–1954 рр., у багатьох таборах режим утримання було пом’якшено — зменшено кількість суворих заборон. Новостворені і чинні у таборах КВЧ залучали в’язнів до різноманітних освітньо-пропагандистських заходів. Це дало нагоду багатьом обдарованим невільницям не лише реалізувати свій хист, а й полегшити своє становище (акторів частково звільняли від загальних робіт або переводили на легші роботи).

Українські політв’язні нерідко використовували це як можливість для піднесення національного духу. Вочевидь, основу репертуару КВЧ становили ідеологічно правильні твори пропагандистського характеру, однак у спогадах колишні ув’язнені наголошують саме на українських творах (фольклорних чи класичних), що мали для них виняткову значущість. Постановка якоїсь української п’єси ставала справжньою подією, підготовка до якої мала величезну мобілізувальну силу.

Час від часу ставили також українські речі. О, тоді мої товаришки-українки звивались! Треба було роздобути українські строї, й тоді кожна вишукувала щось у своєму вузлику, що могло б пригодитись… Взагалі перед виставою табір нагадував муравлище. Кожна десь бігла, щось несла, щось шила, щось ліпила… Пізніш, коли ми вже заробляли гроші, тоді ускладчину купували якийсь матеріал і разом шили костюми (…) Оці вечори вносили різноманітність у наше сіре життя. І хоч вони коштували нам нераз дорого, бо треба було відробляти втрачений час і своїми силами ставити декорації й костюми, проте всі це робили гуртом і дуже радо. Щоб бодай на один вечір забути жахливу дійсність.

Валлі Шліс, р. н. невідомий

Поширеним видом жіночої творчості у неволі було вишивання. Це звичне для українок (суто жіноче) заняття тут набуло цілком небуденного смислу. Для українок воно було легковпізнаваним маркером їхньої українськості, а також проявом гендерної жіночої ідентичності. Очевидно, жодних матеріалів не було, і це стимулювало жіночу винахідливість. В’язням було суворо заборонено мати голки, ножиці та інші гострі інструменти. Повсюдно використовували рибні кістки замість голок, а клаптики зношеного одягу — замість полотна та ниток.

Хтось умудрився зробити голку з рибної кістки, а для ниток пороли все, що могло пригодитися як нитка для вишивання.

Володимира Кобрин-Сеник, р. н. невідомий

Нитки діставали на шахті з кусків кабеля. Здирали гуму і розмотували кольорові жили, ними і вишивали.

Галина Коханська, 1925 р. н.

Вишивали найчастіше невеликі за розміром серветки-хусточки чи іконки, які фактично не мали жодної ужиткової чи естетичної цінності, однак їхнє символічне значення важко переоцінити. Подарована посестрі чи побратимові по нещастю, ця річ ставала знаком особливої довіри і щирої дружби, символом довічного зв’язку поміж