Олександр Юрійович Есаулов - Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов

яка різниця, зараз чи за годину? І він сів на землю і проказав хрипким голосом:

— Нікуди я не піду. Краще вже тут пристрельте…

— Оце такої! — сплеснув руками Чуб, — ти бачиш, скільки народу через тебе сюди приїхало, а ти зараз кажеш — не піду! Ти, навпаки, своїх друзів врятувати можеш. Підемо на перемовини, хлопці складуть зброю та залишаться живими. А так усі загинуть! З оточення не вирветься ніхто, це я тобі обіцяю…

«А може, й правда? — подумав Гриць, — може й справді залишаться живими? А так усіх поб’ють… Он їх скільки! А ще навколо лісу… А так будуть живі… Колись самі подякують… Може бути…»

Він не розумів, що виправдовує свою зраду, що вже майже виправдав себе у думках, і вголос сказав:

— Добре. Йдемо. Лише ми вдвох.

— Ясна річ, удвох.

І вони пішли.

«Как не хочется рисковать в первый мирный день, — думал Чуб, — ведь всё-таки мир! Уже мир! А здесь всё ещё война, будь она проклята! И меня вполне могут убить! А деваться некуда… Надо воевать… Наплевать, сколько там положат бандитов! Разве считают убитых бешеных собак? А наших? А я?»

«Жити хочеться… Жити! Може, промине? Може, якось…» — думав Гриць.

Вони вийшли на розпуття, і Чуб завагався, куди йти, — ні, тут праворуч.

За півкілометра їх окликнули:

— Стій! Ані руш! Хто такі?

— Слава Україні! Хмелю, чи ти не бачиш? Це ж я, Гриць!

— Героям слава! Тепер бачу, а хто із тобою?

— Це Чуб. Командир загону, до якого я ходив на перемовини.

— Добре. Проходьте.

У лісі стояла тиша, навіть вітер перестав шуміти у верхівках дерев. Було десь о сьомій ранку, і сонце зійшло уже височенько. Замовкли навіть невгамовні птахи. Може, передчували біду? А може, їм просто набридло цвірінькати, і вони усі разом замовкли, щоб насолодитися тишею весняного ранку? Хто зна… Але ось у лісову тишу вплівся сторонній звук. Чуб насторожився та прислухався. Рука миттєво витягла пістолет.

— Сховайте. Це ні до чого. Ви ж бо до друзів йдете…

Чуб кривувато посміхнувся:

— Авжеж…

Нарешті дісталися лісової галявини, на якій Чуб побачив табір. Він був на диво невеличкий. Він спершу здивувався, а потім зрозумів, що загін розташований по схронах, яких одразу й не помітиш. А зверху — кухня, пара куренів, мабуть, для нарад чи їдальня… Він уважно озирнувся навкруги й подумав, що табір влаштований ретельно і зі знанням справи, схрони добре замасковані, і зразу їх й не побачиш.

— Веди до Гордія, — наказав він Грицеві.

Але той сам вийшов з куреня, де саме снідав.

— Слава Україні! — привітався він.

Чуб промовчав у відповідь, що трохи спантеличило господаря, але все ж таки він зробив гостинний жест рукою:

— Прошу до столу!

Чуб похитав головою:

— Гордію, ліс оточено. Вирватися у вас жодного шансу. Пропоную скласти зброю. Зі свого боку від імені радянського командування гарантую усім вам життя.

Брови Гордія здивовано полізли догори:

— Що?! Грицю, а де Месник?

Той сумно опустив голову, Гордій усе зрозумів:

— Як же ти так, Грицю?

Хлопець опустив голову ще нижче, хоча здавалося, що це вже неможливо. Гордій скрипнув зубами. Він кидав погляди то на табір, який ще нічого не знав про смертельну небезпеку, що нависла над ними усіма, то на Чуба.

— Вартовий! — неочікувано наказав, — вишикувати курінь!

— Правильне рішення, — схвалив Чуб.

Гордій промовчав у відповідь, лише посміхнувся, і ця посмішка дуже не сподобалася Чубу. Лиховісна то була посмішка. Збиралися вояки. Були вони одягнені хто як, і зброю мали таку ж різноманітну. У когось радянський ппш, у когось німецький «шмайссер», у багатьох на поясах висіли кобури з пістолетами. На галявину все прибувало та прибувало народу. Чуб уважно спостерігав за тим, що відбувалося, намагаючись зрозуміти, що ж це задумав Гордій. Вояки питань не задавали, шикувалися мовчки й швидко.

— Дисципліновані… — подумав Чуб.

— Брати! — нарешті почав Гордій, — ось перед вами колишній ваш друг, такий же вояк, як і ви всі, що билися і б’ються проти поляків, німців та москалів. Але він зрадив. Він привів сюди енкаведе. Нам пропонують здатися. Нам пропонують добровільно піти у в’язницю, у сталінські табори! Гнити там, поки ці зайди будуть плюндрувати нашу землю. Я відкидаю ультиматум. Я буду битися навіть сам! Назад шляху немає! Грицю, ти зрадник. Ти знаєш наш закон. Для зрадника одне покарання — смерть. Розстріляти його!

Вирок був виконаний тут же, негайно. Гриць, ще хвилину тому живий та здоровий, дивився у весняне високе небо невидющими очима, віддавав землі своє останнє тепло.

— А ти… Не знаю, як тебе насправді, та й знати не хочу…

Увесь час, поки Гордій очікував, доки вишикується курінь, поки розстрілювали зрадника і навіть тепер, коли вже звернувся до Чуба, він не знав, як з ним вчинити. Вбити? Але парламентарів не вбивають! І потім скажуть, що вояки УПА варвари, які не дотримуються ніяких законів. А відпустити цього Чуба, значить навести енкаведистів одразу на табір. І так зле, і так погано…

— А ти… Ти… Твоє щастя, що ти парламентар! У мене руки так і сверблять рознести тобі довбешку, але… Ось що, зв’яжіть йому руки та ноги, кляп у рота і зачиніть у якомусь схроні. Виживе — його щастя, ні — на наших руках його крові не буде, ніхто нам не дорікне, що ми вбили парламентаря…

Не дочекавшись повернення Чуба, війська почали операцію. З усіх боків почали прочісувати ліс. Він наповнився брязкотом зброї, гавкотом собак, криками та лайками військових. Загін УПА скупчився уздовж невеликого яру, порослого сосниною. Коли ланцюг радянських солдатів з’явився у цьому яру, з обох боків вдарили кулемети та автомати. Вояки рвонули донизу, в надії раптовим ударом прорвати ланцюг у цьому, зручному для нападу, місці і вийти з оточення яром, але нічого не вийшло. Кільце з солдатів НКВС стискалося все дужче та дужче, з одинарного воно перетворилося на подвійне, а потім і на потрійне. Бій гримів до самого вечора, вислизнути з кільця вдалося одиницям. Коли почали впізнавати вбитих, то Гордія серед них не виявилося.

— Вот зараза! — вилаявся Чуб, — и тут ушёл!

— Жалко… — підтримав його заступник начальника управління Скворцов, — его бы вздёрнуть надо было в первую очередь… Да Бог с ним! Что он сейчас? Без своих воякив он никто, а новых набрать… Сейчас это не так просто!

РОЗДІЛ 29

ТЕРНОПІЛЬ. 1945–1953 РОКИ

Скворцов, заступник начальника обласного управління НКВС, проглядав справи заарештованих німецьких посіпак та бандерівців перед тим, як