Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

– І часто буває таке? – уточнив Іван.

– Ні

– Так, гаразд – стукнувши долонями по столу, гетьман впевнено підвелася – треба організувати загін і таки перевірити.

Вже за годину в кабінеті запанувало пожвавлення. Однак, тут діялося зовсім не те, про що ви думаєте. Схоже, що на Січі досі ніхто не знав про непорядок у магічному плані. Тут, як завжди, здавалися звіти, вирішувалися проблеми "світового" масштабу тощо.

Загалом, зневірившись, я знову уткнулася в книги. Я встигла накидати ще з десяток теорій з приводу того, що і як насправді трапилося в ті дні, які я розслідую... Як прокинулася, що вже десята година...

З усіх ніг летячи в таверну я мало не збила приголомшеного Ігоря і махнувши хлопцю на знак привітання, полетіла далі

- О, Алана, – здивувався Іван – а чого ти тут?

Від такої заяви я здивувалася.

Невже шинкар не чекав мене сьогодні? З чого це раптом?

– Хіба тебе не чекає Соломія?

– Соломія? – перепитала я.

– А ти хіба з ними не йдеш?

Або Іван був дезінформований, або я чогось не знала. Ось не люблю такі ситуації!

– А ви впевнено? – перепитала я у сивого чоловіка.

– Звичайно – примружившись білозубо, посміхнувся він.

– Я напевно, таки піду перевірю – не впевнено простягла я, і зникла за дверима.

Коли я йшла в кабінеті Ради, було порожньо. Нині ж там перебували Агафія та Сірошкур, а також як завжди життєрадісна Леся.

- Алано – підскочила до мене остання, мало не задушивши в обіймах – а ти що теж з нами? Вурдалаків ловити так?

– А хіба можна? – уточнила я.

– Навіть треба! – ляснула мене по плечу ватажка амазонок.

- Але, хіба Соломія наказувала? – якось нервово схопив мене за передпліччя Тихомир, чим кинув усіх присутніх у невимовний шок.

– Ні, але чому б не взяти дівчинку із собою? – перша відмерла Леся.

– Цвинтар – не парк і не розважальна прогулянка! – висмикнув з рук амазонок мене хлопець, а я по залізній хватці, що стиснула мою руку усвідомила його хвилювання...

– Заспокойся Тихомир – увійшла до будівлі Соломія – нам буде навіть краще, якщо про проблему знатимуть якнайменше людей – хмикнула вона – Вона вже в курсі, а зайві руки ніколи не завадять.

– Але хіба зможу чимось допомогти? – не впевнено подала голос я до того здивовано спостерігаючи за "перепалкою".

– Невже ти перемагаєш деяких амазонок, а з неживими істотами не впораєшся? – якось надто добродушно відповіла гетьман.

Роv Аріл

Дзеркальна гладь озера, в якому відбивалися кристали… шумів «вітерець».

Красиво… – сказала б людина, що потрапила сюди вперше.

ЖАХЛИВО! ПРОТИВНО! НУДНО! – вигукую я, який вже сам чорт знає скільки сидить тут цілодобово. Без перерв та вихідних.

Я сам став заручником своєї дурниці. У прямому значенні ЗАЛОЖНИКОМ. Чорт посперечаєшся.

Іноді навіть здається, що тюремні камери набагато просторіші і більші. Хочеться стати звичайним смертним. Щоб знову спокійно та з полегшенням померти.

Жодних розваг. Три печери, освітлені кристалами, напрочуд різними. Одна, та де озеро – з блакитними, друга – їдко червона, третя взагалі з незрозумілими ніби обточеними сіро-жовтими каменями. І рідкісні відвідування мене демоном і пані...

Жах.

Я часто тішу свідомість спогадами про дивну істоту, а точніше про перелив яскравих фарб її Великої для людини аури. Як медитація

Хоча… і сама чи то велика дитина, чи то маленька доросла згадується. Особливо ті, такі мальовничі шрами… і великі блакитні очі, в яких, здається, вмістився цілий світ. Інший, незрозумілий... але дуже привабливий світ.

– Але ж ви мені ще не заплатили за морське чудовисько! – злісно вигукувала гидка магічка, в сусідній печері, вже близько години кудахтаючи, подібно до тієї курки…

Ось дурепа. Вважає, що здійснила подвиг, покликавши в річку морське чудовисько. Вона ж аж п'ять хвилин шепотіла свої погані віршики!

М-да, перевилися на землі маги. Напевно, не набагато пізніше за мене. Раніше маги, як маги, були сильні, здібні. Таємниці свої пуще зіниці ока зберігали. А як чаклувати починали, то потім ще не одне покоління раділо, чи мучилося з результатом справ їх.

Не те, що зараз. Не міста не отруять, не людину не зістарять. Лише дрібні прокляття, та хиленькі привороти. Ганьба на їхні голови.

– Ось тобі знаряддя – сунула зі зловтішною усмішкою некромантці в руки річ, від якої так віяло силою смерті, що я, лежачи тут, на холодній землі за десятки метрів від них, із насолодою втягнув ніздрями аромат – але якщо сьогоднішнє завдання не буде виконане, то не знати тобі не гонорару, не голови. Спустишся, красуне моя, до своєї улюбленої покровительки – Смерті. Станеш у неї новою іграшкою в колекції найчорніших душ.

Дурна магічка спочатку хотіла заперечити, але усвідомивши, що в неї зараз у руці, так не промовивши не звуку, закрила рот, підступно посміхнувшись.

Будь-який темний маг життя віддав би за цей інструмент, але їй він дістався задарма. Що ж, подивимося, чи впорається ця зарозуміла курка, чи спробує злиняти, привласнивши дрібничку?

Pov Алана

Мене так само, як і Тихомира, мучили сумніви з приводу моєї боєздатності. Проте наказ гетьмана не обговорюється, та й амазонки були до жаху у мені впевнені, тож довелося змиритися.

Вирішено було, що висуваємось на заході сонця. Оскільки розбігатися було не велено, я взялася за старе – загрузла в шматках паперу та тонні книг.

- Ну що? Ладиться? – підсіла до мене Леся.

– Та не те щоб... – звела я на неї очі.

Виявилося, що навпроти мене вже досить тривалий час сидів Тихомир, що розглядав мої записи. Мене здивував інтерес зазвичай відстороненого юнака.

Хоча, нудьгували тут явно всі... Агафія знічев'я міряла кроками кімнату, Дмитро вже що називається клював носом, а Соломія з відстороненим виглядом стояла біля вікна. Чомусь здалося, що дівчину займають якісь нелегкі роздуми...