Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

Постійно відчуваючи на собі сторонній погляд, поверталася, розмірковуючи, чи це мені здається, чи дійсно хтось дивиться. Голову не залишали невиразні роздуми, а руки дрібно тремтіли від пережитого жаху.

"Заспокойся – це сон!" – клацнула я по щоках і рішуче підвелася, плюнувши на всі відчуття. Мені просто треба було розвіятися і все одно, що небо ледве посвітліло. Я знаю, що потім стане ще гірше...

Швиденько переодягнувшись і вже звично перемотавши руки, попрямувала до виходу. Вийшовши в коридор або як його називають козаки "сіни", зворушено завмерла, дивлячись на Кору і Рудика, що скрутилися калачиком.

У Фіна взагалі це приміщення мало дивне призначення, втім, як і та кімнатка, де зараз мешкаю я. Під стінкою стояла маленька залізна пічка, на полицях красувалася колекція пляшок з відповідним вмістом, а в шафі навалом висіли шуби, камзоли, жупани, «форма», халати, причому все, одразу й упереміш.

Навпроти єдиного столу стояв набагато менший столик із шафкою під ним. На ньому завжди стояв кошик хліба або булочок та тарілка цукерок/фруктів. Саме з цієї тарілки я тихенько сперла яблуко і вхопила на подив ще трохи теплий пиріжок.

Розчулення ж у мене викликала картина, побачена біля входу. Тут завжди лежав величезний кошик із пледом у ньому, покликаний бути лежанкою вовку. Але напрочуд, Кору далеко не завжди спить саме в ній. Проте сьогодні, скрутившись калачиком, лежав великий вовк і маленький на його тлі Рудик.

Прокравшись повз них навшпиньки, зникла з дому. Тварини ж лише вухами повели. Нагодувавши сонного Геля, попрямувала до площі. За Рудика я не турбувалася, оскільки у випадок сильного голоду хвостатик прийде до мене в таверну і навіть якщо не застане мене, то буде вдосталь нагодований Ольгою, Іваном, а потім може і Лесею… поки не лопне

Блукаючи порожніми ще вулицями, дихала на повні груди.

До речі, я зазначила, що Фін ще вдома, бо чоботи стояли в передпокої...

Чомусь зараз не було тієї незрозумілої суєти, яка мене тяжіла до цього... На душі було легко і… радісно?

Так, напевно, це почуття можна назвати радістю.

Не сперечаюся, що мене не покинули не сум за моє минуле, не дитячі надії на повернення додому... Але все одно стало якось легше...

Прийшовши до бібліотеки, звично набрала тонну книг, приготованих учора ще з вечора. Дорогою до виходу переді мною виплив привид.

– Привіт, Алана. Як справи? – зазирнув у вічі хлопчик.

– І тобі не хворіти, Гриць, – усміхаючись хмикнула я.

Мене дивувало таке незвичне ім'я. Зізнаюся, мені досі важко його вимовляти...

– А ти чого так рано? – тим часом озвався хлопчик, на що я лише непевно знизала плечима.

Кабінет ради напрочуд, не був порожній. У кімнаті юрмилися різномасні юнаки та дівчата, а також люди похилого віку.  Між іншим, я помітила, що тут практично немає малих дівчат, а також жінок старше 35-40 років... Та й перевага чоловічої статі на Січі була явно відчутною.

- Треба перевірити!...

- Я вам говорю… – розносилася кабінетом різноголосе.

- Тихо! – не витримала Соломія, яка, схоже, вже досить тривалий час вислуховувала цей безладний хор – не панікувати! Ми вживемо відповідних заходів. Але! Про це ніхто, крім вас, не повинен знати! – пригрозила гетьман пальцем – усі вільні.

Розчаровані волхви зникли за величезними двостулковими дверима. У приміщенні залишилися Іван, Дмитро, Соломія і... на мій подив, Тихомир.

Брюнет стояв біля вікна з повсякденно-байдужим виглядом, тоді як волхви та гетьман перешіптувалися.

- А що відбувається, якщо не секрет? – підійшла я до Сірошкура.

Глянувши на мене, що гнулася під стопкою книг, хлопець без розмов відняв ношу.

– Волхви б'ють на сполох, мовляв, активність нежиті підвищилася, а ми не помітили – замість Тихомира відгукнувся Дмитро з дуже серйозним виглядом.

– Тільки ось на Запоріжжі зроду нічого "мертвішого" за мавок не водилося – почухала потилицю Соломія.

Зізнаюся, я не очікувала, що мені дадуть відповідь. З самого початку мені доводилося шукати інформацію самою, а тут так легко відгукнулися.

Хоча...Чесно кажучи, я не питала, вирішивши сподіватися лише на себе. Цікаво це звичка або нова набута якість???

– А нежить – це зомбі, вампіри, упирі та демони? – уточнила я, осяяна здогадом.

– Ні, – заперечив старий, – точніше, не зовсім. Нежить – це вже мертві істоти, які все ще існують через магічним мутаціям, або заблудші з наві душі – привиди, потерчата, мавки… Вампіри та демони – це вже нечисть.

– Мені сьогодні теж схожі жахи снилися – почухала я потилицю, проте продовжуючи намагатися повернути так нахабно присвоєні Тихомиром книги.

Сірошкур несподівано відпустив книжки, але лише для того, щоб уже за мить підхопити їх разом з мною, яка не чекала такого повороту.

Трійця, що стояла біля столу, якось дивно переглянулася.

- А можна детальніше? – насторожив вуха Дмитро.

- Ну, щось накшталт: ніч, повня, оживший цвинтар – ображено склала я руки на грудях припинивши спробу відвоювати те, що вважала по праву своїм. Тихомир лише самовдоволено посміхнувся.

– А раніше ти щось подібне бачила? – як хижак підкрався до мене Дмитро.

У відповідь я лише хитнула головою. Адже навіть не знаю де і коли бачила цвинтар.

– А… Ти колись бачила уві сні майбутнє? – зазирнув він у вічі.

Зізнатися, я гадки не маю що змусило його так зацікавитися. Питання Дмитра мене дуже захопило і спантеличило. Я замислилася...

– Так – за мить видала я – таке справді траплялося.

– Приклади...? – натякаючи на продовження, простягла Соломія.

– Ну... –  трохи подумала торкнувшись рукою підборіддя – я бачила в одному дивному сні цей острів, лише в долині кількох течій, за день до прибуття сюди... Ще в цьому ж сні я бачила Дмитра, що їде з гір сюди, а ще Агафію на пегасі, – додала я не подумавши.

Причому останню заяву я не очікувала сама від себе. З чого це Агафія? Так, була якась дівчина… воїн, та зовнішності я не пам’ятаю.