Марія Кореллі - Спокута сатани

вродою, і цієї тваринної пристрасті мені вистачало. У сонному задоволенні ситої тварини я гадав, що навіть Грандіозна фінансова катастрофа в масштабах цілої країни не може вичерпати моїх статків каси; тож я не мав нагальної потреби докладати зусиль на царині якої-небудь корисної діяльності, але тільки «їсти, пити й веселитися», як радив Соломон. Розумова діяльність була в мені паралізована: взятися до пера, щоб написати твір, який стане моєю другою спробою досягти слави, більше не спадало мені на думку. Я проводив дні, віддаючи розпорядження слугам, причому діставав певне задоволення, тиранячи садівників та грумів і взагалі поводячись бундючно й зарозуміло; прибираючи час від часу поблажливого вигляду, я думав, що роблю цим велику ласку всім, хто мені прислуговує. Недарма я вивчив усі манери багатіїв; я знав, що багатій почувається найдоброчеснішим тоді, коли запитує, як почувається після родин дружина кучера, й передає кілька фунтів для її немовляти. Зазвичай славнозвісна «щедрість і великодушність» мільйонерів не перевершують такого роду доброчинності, і коли мені під час бездільної прогулянки парком трапилося зустріти малого сина сторожа, я дав йому шість пенсів і почувався гідним посісти місце на Небі з боку правиці Всемогутнього − так високо я цінував свою добросердість!

Натомість Сибілла взагалі ніколи не займалася доброчинністю: вона геть нічого не робила для наших убогих сусідів. Місцевий священик одного разу сказав, що серед його вірян немає великої нужди «завдяки ненастанній увазі й доброті міс Клер», і відтоді Сибілла жодного разу не пропонувала своєї допомоги.

Подекуди вона з'являлась у Лілія-котеджі й сиділа близько години з його щасливою та старанною власницею, а інколи мила письменниця приходила до нас на обід або чай, і тоді стіл сервірували під розложистим кедром на луці. Однак навіть я, самозакоханий егоїст, бачив: у ці хвилини Мевіс почувалася не зовсім вільно.

Вона, звичайно, завжди була цікавою співрозмовницею; лише в ті хвилини, коли у Віллосмірі лунав її ніжний голос, коли вона, пожвавлена, ділилася широким знанням книжок, людей та речей, − лише в ті хвилини я був у змозі почасти забути про власну персону, роздуту й набундючену. Мевіс завжди підносила розмову до такого рівня, якого ніколи не сягали ані я, ані моя дружина. І все-таки час від часу я помічав у поведінці Мевіс якусь невиразну вимушеність: її гарні очі, подовгу зупиняючись на вроді Сибілли, прибирали тоді тривожного, запитливого виразу.

Однак загалом я звертав мало уваги на подібні дрібниці: я дбав переважно про те, щоб дедалі більше віддаватись насолодам суто фізичним, не думаючи, до чого це може призвести в майбутньому.

Я зрозумів: найкращий спосіб підтримувати апетит і дбати про своє здоров'я полягає в тому, щоб бути особою без сумління, без серця, без почуттів. Співчуття іншим може спонукати вас до надмірних витрат часу і взагалі до клопотів, а це неминуче погано вплине на процес травлення. Багаті люди знають про це й дотримуються таких порад; не тільки мільйонер, а навіть і пересічно заможна людина навряд чи ризикуватиме власним травленням заради того, щоб зробити добро нужденному.

Наслідуючи приклади, запозичені з життя світських осіб, я вельми дбав про своє травлення. Я особливо цікавився тим, як приготували й подали сніданок чи обід, а також тим, як під час цих трапез була вдягнена моя дружина. Моє марнославство було задоволене, коли я бачив перед собою її вроду, вбрану якнайрозкішніше; я споглядав її з такою епікурейською вибагливістю, з якою споглядав би таріль із трюфелями або по-особливому спечену дичину. Я ніколи не думав про суворе та неухильне «кому більше дано, з того більше й стягнено буде»; і саме тоді, коли я старанно глушив у собі голос сумління − той голос, який щомиті спонукав мене до ушляхетнення, однак даремно, − збіглися хмари, готові вдарити грозою з тою жахливою раптовістю, яка завжди − оскільки ми відмовляємось визнавати причини наших нещасть − видається нам так само приголомшливою, як і сама смерть, − адже ми завжди більшою чи меншою мірою приголомшені смертю, хоча вона − цілком звичайне явище.

У середині вересня до Віллосміру прибули шляхетні гості й залишалися тут упродовж тижня. Я перебував у сміховинному становищі, змушений приймати багатьох людей, яких раніше ніколи не зустрічав і які ставились до мене лише як до «типа з мільйонами», постачальника провізії для них, і нічого більше. Головну увагу вони звертали на Сибіллу, яка з походження належала до спільного з ними кола, а мене, господаря, відсували на задній план. Однак серед гостей мав бути принц Вельський, і честь приймати короновану особу вдовольняла моє марнославство; тож я, з меншою самоповагою, ніж у чесної дворняжки, по сто разів на день вислуховував набридливі бурчання вельможних осіб, які вешталися в моєму маєтку, користуючись із моєї марнотратної гостинності.

Багато хто вважає, що приймати вибраних аристократів − велика честь; тепер я, навпаки, думаю, що це не лише принизливо, але й нудно. Ці особи високого роду й не менш високих зв'язків переважно позбавлені інтелектуальних ресурсів; вони − нецікаві співрозмовники, від них не візьмеш поживку для розуму; це просто нудні люди з перебільшеним усвідомленням власної значущості, які скрізь, де б вони не з'явилися, сподіваються лише порозважатися без зайвих клопотів. З-посеред усіх відвідувачів Віллосміру лише один справив мені задоволення − це сам принц Вельський, і в усіх прикрих клопотах, що їх справляла мені решта гостей, я знаходив полегшення, виявляючи яку-небудь увагу особисто до нього: у його поводженні завжди були присутні тактовність і ввічливість, які, безсумнівно, є найкращими атрибутами справжнього джентльмена, незалежно від того, чи він з походження принц, чи селянин. Якось після полудня він пішов у гості до Мевіс Клер, повернувся в доброму гуморі й кілька днів ні про що інше не говорив, як тільки про авторку «Незгоди» та про її літературні успіхи. Ще до того, як приїхав принц, я запрошував Мевіс Клер приєднатися до нашого товариства, оскільки був певен, що він би не викреслив її імені зі списку запрошених, однак вона не погодилась і дуже серйозно просила мене не наполягати.

− Я люблю принца, − сказала вона. − Його любить більшість із тих, хто його знає, − але, даруйте мою відвертість, я не завжди люблю тих, хто його оточує. Принц Вельський, немов магніт, вабить до себе безліч людей, які намагаються потрапити до його кола спілкування за привілеєм багатства, якщо їхній розум такого привілею їм не дає. Я не хочу показуватися разом із такими людьми. Це мої грішні гордощі,