Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

— Ви задоволені, пане Вишняк? Допит минув успішно?

— Не дуже, — відповів Марко. — Але вечерю можна продовжити.

Борцеховський махнув, аби подавали десерт, і прислужники заходилися прибирати зі столів.

— Скажіть, пане Борцеховський, чи є бодай найменша ймовірність того, що Данило міг узяти череса тут?

Магнат здивувався.

— Черес характерника? У моєму маєтку? Хіба що хтось із прислуги є прихованим сіроманцем.

Його губи усміхалися, але в очах була сама темрява.

— Деякі колекціонери збирають такі речі.

— Ні, пане Вишняк, ви підозрюєте не того, — мовив Борцеховський зі сміхом. — Я ще при здоровому глузді, тому не ризикну збирати цехові відзнаки Сірого Ордену! Так, є божевільні, що плекають подібні експонати по своїх таємних колекціях, готові заплатити за них купу золота, але я не з тих. Я з тих, що платять купу золота за скло.

— Скло? — перепитав Марко.

— Саме так. Моя маленька слабкість, — магнат змовницьки підморгнув. — Збираю різноманітні країни та епохи: тарелі, бокали, вази... А ще порцелян і все таке інше. Якщо бажаєте, покажу вам свою колекцію. Але чомусь дуже мало гостей радіє, коли я влаштовую їм детальну екскурсію.

Марко ввічливо посміхнувся та похитав головою. Чи спитається він за шеляга, — подумав Северин, — чи викладе його?

— То як ви вирішили, пане Вишняк? Лишаєтеся на ночівлю?

Чотири пари очей уважно дивилися на призначенця. Той поскуб бороду і кивнув:

— Так.

— Чудово, — магнат задоволено плеснув у долоні. — У гостьовому крилі всі ліжка нові, бо гостей я маю нечасто. Спатимете, як янголята на хмарках!

Лакеї принесли чаю, печива, тістечок, струддів, шоколаду, пляцків та ще газованої води з сиропом, не тільки виноградним, а й грушевим та кавуновим.

— Скажіть, панове, а чи правда, що Сірий Орден не бере участі у внутрішньополітичних справах? — розпитував магнат на продовження світських теревенів.

— Орден було створено із забороною подібного втручання, — відповідав Вишняк.

— Ну, знаєте, часто задумують одне, а виходить інше...

— Не в нашому випадку. Ми суворо дотримуємося власних правил.

— Шкода. З вашими потужностями ви могли мати фракції в обох Радах...

— Щороку з'являються люди, які це пропонують.

Попри балачки у повітрі потріскувала напруга, наче перед грозою.

Данило брехав, Борцеховський також, безперечно, брехав. Що вони приховували? Северин мимохіть ковтнув печиво і зрозумів, що наївся.

— Без образ, але ж вам відомо, що кунтуші — мода польської шляхти сімнадцятого століття, — Борцеховський цигаркою вказав на їхні одяги. — Я чув, що за три роки всі військові остаточно відмовляться від них та перейдуть на сучасні однострої, як уже давно заведено в центральній Європі. Адже надворі середина дев'ятнадцятого століття! Чи Орден планує змінювати свою моду?

— Мені не відомі такі речі, пане Борцеховський.

— А чи правду кажуть про ваші стосунки з Таємною Вартою? — легко змінив тему магнат. — Мовляв, вони не люблять вашого брата і всюди намагаються перешкоджати...

— Ні, це перебільшення. Між двома схожими відомствами трапляються тертя по деяких спільних питаннях, але загалом ми маємо гарні взаємини.

Після закінчення вечері Марко покликав ватагу до себе.

— Якщо поїдемо зараз, він замете сліди та знищить всі докази, — тихцем сказав призначенець. — Я поставлю йому кілька запитань наодинці. Ви тим часом йдіть відпочивати, але зброю тримайте при собі. Зрозуміло?

Марко лишився з Олександром у бенкетній залі віч-на-віч, а лакеї провели молодих характерників до їхніх кімнат. Юнаки нарешті змогли обмінятися враженнями.

— У цигана купив! Невже нічого кращого вигадати не міг? — зашепотів Северин, коли пересвідчився, що слуги пішли.

— Той Щебетюк і справді йолоп. Зуб даю, що Вишняк зараз розколе багатого мазунчика, — сказав Гнат.

— Борцеховський кмітливий, так просто його не заскочити, — сумнівався Ярема.

— Я піду спати, — сказав Пилип. — Буду напоготові.

— І я, — кивнув Северин.

Ярема позіхнув із тигрячим риком.

— Так наївся, готовий аж тут заснути... Добраніч, браття.

Вони розійшлися кімнатами.

Здуріти можна, — подумав Северин, скидаючи одяг. Ще кілька днів тому ночували у полі, вчора — у корчмі, а сьогодні — у шляхетському палаці. Химерна вовча стежка! Його думки ще довго крутилися навколо Савки, незнайомця, Данила, магната і таємницю, яка ховалася за ними, але зрештою важкий сон зморив його...

Тупіт. Хряскіт дверей. Він схопився за шаблю, але було запізно. Кілька міцних рук знерухомили його, на груди надавили коліном, до обличчя притисли щось вологе. Він закричав, вдихнув сморідне повітря і світ зник.

***

Северин прокинувся від крижаної води, яка полилася на голову.

Дуже холодно. На ньому не було одягу, навіть спіднього. На язиці гіркота. Голова болить, ніби з похмілля... Але він не пив!

Руки та ноги в кайданках, рота затуляв кляп. Ярослава?

Ні, це вже було. Вдовиченко мертва, її вбив Ігор Чорнововк, а він убив Ігоря... Йому це сниться.

Він сидів голим прямо на землі. Поруч нього скрутилися Пилип, Гнат та Ярема — теж мокрі, як хлющі, але Яровий все одно продовжував хропти. Що відбувається?

Де Вишняк?

Гуде голова. Холодний осінній вітер пронизує мокре тіло наскрізь. Глуха ніч. Навколо люди в сірих одягах. Ті, що хлюпнули водою, відійшли з порожніми відрами. Інші тримали на прив'язі хортів — білих, брунатних і чорних псів-вовкодавів. Неподалік чутно коней, багато коней, за плечима у людей рушниці.

Кайдани важкі. Їх пронизує ланцюг, що в'ється до фундаменту будівлі за їхніми спинами.

Гнат і Пилип дивилися очманіло. Від холоду їхні тіла били дрижаки.

Якщо це поганий сон, то він дуже схожий на реальність.

— Мені завжди було цікаво, що то за слова такі, — промовив Олександр Борцеховський, виходячи наперед. Він переодягнувся у