Тая Смоленська - Кращий друг мого чоловіка, Тая Смоленська

Глава 34

Максим

Я відчиняю двері квартири, кидаю ключі на тумбочку біля входу та знімаю взуття. Навколо ідеальна чистота, Оля перед від’їздом зробила генеральне прибирання, склала всі речі й тепер ніщо, крім дитячого ліжечка в спальні, не нагадує про те, що ще день тому тут була не квартира холостяка, а практично сімейне гніздечко.

Думав, що буду радий тому, що нарешті залишився сам. Зможу нормально виспатися перед роботою, нарешті своїми справами зайнятися, не вбивати спину на незручному дивані, але тепер, коли тут немає Іллі та Олі, порожнеча й тиша тиснуть з усіх боків.

Здається, я вже звик до цієї щоденної метушні, до памперсів, до вечірніх купань. Життя повертається в колишнє річище, а я вже встиг скучити за Олею та сином, що приводить мене в невелике замішання.

На вулиці вже ніч, я дістаю із шафки ручку та аркуш паперу, починаю записувати суму грошей, за яку зміг би продати квартиру, те, що вдалося піднакопичити. На гарну простору квартиру все одно не вистачає. Доведеться ще й дачу спробувати продати, тому я власне сьогодні весь день там порядки наводив, відфоткав її зовні та зсередини, щоб у рієлторську компанію заскочити та оголошення розмістити.

Якщо пощастить, то навіть кредит не доведеться брати. Потрібно щось вирішувати вже зараз, Оля не може вічність у батьків жити, до того ж для дитини в місті набагато краще. Дитячі майданчики, лікарня під боком, різні дитячі центри, магазини. І я завжди в разі чого зможу допомогти та підстрахувати.

Засинаю з хворою головою. Усе думаю про те, чому їхати так зранку не хотілося. Стояв поряд із ліжком Олі, дивився на неї сплячу й відірвати очей не міг. Хотів попрощатися з нею, але не наважився розбудити. Вона так втомилася останнім часом. Я вдень на роботі, з дитиною ніколи допомогти, вона все сама, а тепер на якийсь час у неї буде допомога від матері.

Вранці рано приїжджаю на роботу, Сергій Володимирович із порога мені каже:

— Ну що, Самойлов, приймай свою ластівку, — усміхається, кидає мені ключі від службової машини. Ну нарешті.

Коли в сім’ї з’являється дитина, мати одну машину дуже незручно. Тепер Олі має стати простіше пересуватися містом і ні від кого не залежати.

— Дякую вам, Сергію Володимировичу, що посприяли й так швидко вибили мені тачку, — кажу, а сам краєм ока помічаю, як сходами до будівлі підіймається Іван.

Ми з ним із найкращих друзів перетворилися на людей, які намагаються не помічати існування один одного. Його скоро повинні в інше місто перевести, і тепер я чекаю на це ще більше. Не хочу, щоб він згадував про Олю, ходив разом із нею одними вулицями, хочу повністю виключити ймовірність їхньої зустрічі.

Дивна річ насправді життя. Раніше їхня родина була для мене зразком. Я так сильно прагнув досягти того самого з Вікою, що зовсім осліп, не помітив, що друг завів коханку, не помітив його байдужого ставлення до Олі. Не помітив, що сама Оля постійно в поганому настрої через свого чоловіка і вся в небезпідставних підозрах.

Коли на телефон надходить повідомлення: «Привіт, Максе, нагадую, що ти обіцяв забрати нас з Алісою з дитячого дня народження», розумію, що зовсім втратив відлік часу й забув про все на світі в спробах побудувати плани на майбутнє і впхнути в них Олю із сином.

Виїжджаю зі стоянки й прямую за адресою, яку скинула мені Віка. Бачу їх з Аліскою здалеку. Поруч із ними той самий Алмазов, що терся поруч у лікарні. Він мені зовсім не подобається, а ще більше те, що занадто вже часто він знаходиться поруч із моїми дівчатками.

Відчуваю пекучі ревнощі. Давно мав відпустити Віку, не мені вона належить, але це надто складно після стількох років нерозділеного кохання. Коли був згоден залишатися поруч із нею просто так.

Паркуюсь поряд із ними й виходжу із салону, Аліска, помітивши мене, вириває з руки Віки долоньку й кидається до мене.

— Макс! Максиме! Привіт! — я підіймаю вгору маленьку принцесу і кружляю її. Потім цілую в щоку й опускаю на землю.

— Що це за дядько поряд із твоєю мамою? — питаю тихо. Віка про щось з Алмазовим говорить, але з такої відстані не почути жодного слова.

— О, це тато однієї з дівчаток, які були сьогодні на дні народження.

— Ясно, — погляду від цієї парочки не відводжу. Помічаю, що атмосфера в них, схоже, напружена.

Беру Алісу за руку та йду до них. Цей тип мені зовсім не подобається.

— Привіт, — я цілую Віку в щоку, притягую до себе за талію, помічаючи територію й даючи зрозуміти, що є кому захистити Вікторію в разі чого. — Несподівано бачити вас тут, якось надто часто ви знаходитесь у тих же місцях, де й моя дружина, — простягаю руку Руслану, кошусь на нього з підозрою. Вкотре нагадую, що дівчина взагалі-то одружена. І йому нема чого ловити поряд із нею.

— Макс, — тихенько осаджує мене Віка, що трохи злить. Їй подобається увага Алмазова? Вона не хотіла, щоб я так явно натякав на те, що в неї є чоловік і Руслану нічого не світить?

Алмазов безперечно незадоволений, що я їх перервав, він навіть не намагається це приховати, але все-таки тисне мою руку.

Я перервав щось важливе?

— Як виявилося, у нас занадто багато спільних знайомих, — просто відповідає він. — Моя дочка дружить з однокласницею Аліси.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍