Соломія Даймонд - Зіграємо в сім'ю, сестричко?, Соломія Даймонд

39 глава

*Мія 

Я заціпеніла після отриманого від Асі повідомлення. Чашка з кавою випала з моїх рук і це привернуло увагу моєї подруги — Рокси, з якою ми вечеряли на терасі в одному з відомих київських закладів. 

— Міє, щось трапилося? Ти геть зблідла. — Роксолана взяла мене за руку й запитально глянула на мене. 

— Ася… Вона написала, що накладе на себе руки! — Я спромоглася видавити з себе лише це. 

— Який жах! Потрібно негайно повідомити комусь з її рідних, щоб зупинили її. — Я схвально кивнула на слова подруги й почала швидко шукати у своєму гаджеті нашу з Алексом переписку. На щастя, він швидко прочитав моє повідомлення, але ніяк не відреагував. 

— Яка ж я дурепа, — промовила я, міцно стискаючи серветку в своїх руках. — Ася написала, що це дитина Берта. Її мама приставила до нас з Алексом чоловіка, який стежив за нами. У всьому винна ця ненормальна Айседора. Як я могла повірити в цю брехню? — Сльози повільно котилися по моїх щоках. Рокса підійшла ближче й обійняла мене. 

— Тихіше, крихітко. Тобі було боляче. Вчинок Теодора став для тебе болючою травмою, — промовила вона, намагаючись заспокоїти мене. Проте, у подруги це погано виходило. 

— Алекс — це не Теодор. Він ніколи б не зашкодив мені. Я так просто відмовилася від нього. Дурепа! — Я сильно вдарила рукою по столі й інші відвідувачі обернулися в наші сторони. Проте, мене зараз найменше цікавила думка інших. Я зробила найбільшу помилку в своєму житті й тепер зовсім не знала як її виправити. Здається, я вже втратила Алекса. 

— Міє, ще не пізно все виправити. Якщо він справді кохає тебе, то пробачить. — Я заперечно похитала головою на слова Рокси. 

— Я не заслужила ні на його пробачення, ні на любов Алекса. Він вартий тої, яка буде довіряти йому. — Так. Я зробила йому боляче. Я зламала останній подарунок від його мами. Як я могла бути такою безсердечною стервою? 

— Дозволь Алексу самому це вирішити. Зараз ти можеш або змиритися й відпустити його, або дати вам обом ще один шанс на щастя. — Я важко видихнула, закривши очі рукою. 

— Я не зможу без нього, — тихо зізналася я. 

Цей місяць без Грея був нестерпним. Я сумувала за його запахом, обіймами, дотиками, сміхом… Я сумувала за його коханням. За цей короткий період я полюбила ніч. Знаєте, чому? Тому що вночі я могла хоч б у сні побачити його. Проте, цього мені завжди буде замало. 

— Тоді все очевидно. Тобі потрібно вертатися в Нью-Йорк. — Я міцно стиснула ремінець своєї сумочки й підвелася з місця. 

Рокса швидко розплатилася й ми попрямували на її машині до мене додому. 

— А якщо він не захоче навіть слухати мене? — з острахом запитала я. Навіть не знаю чи то подрузі, чи собі я адресувала це питання. 

— Я б точно вислухала дівчину, яка прилетіла до мене на інший континент, щоб попросити пробачення, — з усмішкою промовила Роксолана, поплескуючи мене по плечу. — Не сумуй. Впевнена, що в вашій історії буде хеппі-енд. 

Рокса відвезла мене на квартиру. Поки я збирала свою валізу, вона замовила мені квитки в США. 

— Виліт через дві години. Нам потрібно поспішати, — промовила вона. 

Я ще раз роззирнулась навколо, щоб переконатися в тому, що нічого не забула. 

— Забереш мою колекцію кактусів до себе, гаразд? — Вона схвально кивнула й ми вийшли. 

Мої руки тремтіли протягом всієї догори до аеропорту. Я так сумувала за Алексом, мамою, своїми друзями. Не вірилося, що я знову побачу їх всіх. У мене склалося враження, що поїздка до України була лише сном і зараз я знову прокинуся й опинюся у своїй кімнаті в Нью-Йорку. Проте, водночас я й дуже боялася, що там мене вже не чекають. 

— Кляті затори! — Подруга видалялася собі під ніс, а тоді почала сигналити, бо якийсь чоловік не хотів її пропустити. — От козел! — Рокса викликала в мене посмішку. Вона була єдиною, хто підтримував мене весь цей час. 

— Я буду сумувати за тобою, — промовила я, обіймаючи свою колишню однокласницю. 

— І я. Проте, надіюся, що зовсім скоро я приїду до тебе в гості й ми більше часу будемо проводити разом. 

— І я на це надіюся. 

Через 10 хвилин ми вже були на місці.

— Ну що ж, настав час прощатися, — промовила до мене Рокса, дістаючи мою валізу зі свого багажника. — Щиро надіюся, що у вас з Алексом все буде добре. Знай, що завжди можеш звернутися до мене, якщо в тебе виникнуть якісь питання чи проблеми. Коли прилетиш, то напиши, щоб я не хвилювалася. Люблю тебе, крихітко. Не забувай про свою стару подругу. — У мене знову виступили сльози. Я сумуватиму за Роксою. 

— Ніяка ти не стара! — обурилася я. — І я тебе дуже сильно люблю. 

Ми обійнялися на прощання і я пішла до стійки реєстрації. Спочатку я хотіла подзвонити мамі й повідомити про те, що я повертаюся в Нью-Йорк, але потім я вирішила, що зроблю сюрприз. Тим паче вони, мабуть, всі зайняті порятунком Асі. Надіюся, що з нею та малюком все буде гаразд.

Усю дорогу я переглядала наші з Алексом спільні фото. У той злощасний день я на емоціях видалила їх усіх, але потім дуже пошкодувала й вирішила відновити з корзини. У цьому ж не було жодного сенсу, бо я все ще любила його й ніяк не могла видалити зі свого серця чи думок. Найбільше я боялася його ненависті до мене. 

— Пані, ми вже на місці, — звернулася до мене бортпровідниця. Я роззирнувся й зрозуміла, що я залишилась одна в літаку, окрім персоналу звісно. Час так швидко пройшов… 

— Так, я вже йду. Хорошого вам дня. 

— І вам також, — промовила до мене мила брюнетка. 

Я швидко викликала таксі й попрямувала додому. До свого справжнього дому. 

— Дівчино, перестаньте ви вже кусати свою губу, бо скоро кров потече, — промовив до мене таксист, повертаючи на до болю знайому мені вулицю. 

— Я просто хвилююся, — пояснила я. 

— Розумію, але не варто. Ви ж собі боляче робите. 

Водій зупинився і я розплатилася з ним за проїзд. Біля самих дверей я знову почала хвилюватися. Руки почали потіти, коліна тремтіти. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍