Джулія Рейвен - Блогерка для бандита, Джулія Рейвен

Розділ 24

У легені увірвався неприємний затхлий запах вогкості та цвілі, витягаючи мене з тривожної напівдрімоти. Ледве зумівши розліпити важкі повіки, я повільно моргала, щоб хоч щось побачити в суцільній темряві.

Холодно. Дуже холодно. Мокра сукня намертво прилипла до тіла, і зовсім не допомагала зігрітися. Тіло пробивало дрібним тремтінням, але найімовірніше не від низької температури, а від страху. Я не знала де я. І скільки часу тут провела.

Розфокусований зір не з першого разу помітив неподалік тоненьку смужку світла на землі. Схоже, там двері. І сусідня кімната.Чи що це за приміщення? Судячи з повітря — підвал або холодний гараж.

У голові дивно гуділо, як у вулику. У скронях пульсувало. Дихати виходило насилу, а поворухнутися взагалі неможливо. Тіло затекло на жорсткій підлозі, зап'ястя були чимось міцно стягнуті. Напевно, це будівельні стяжки або ремені, які дуже боляче впивалися в ніжну шкіру. Але точно не наручники.

Останнє, що я пам'ятала: усмішку Міші і як він замахнувся на мене в авто прикладом пістолета. Далі — гострий пронизливий біль у потилиці, шиї. І абсолютно повне невідання. 

Де я? Скільки я тут уже перебуваю? Де Єгор, Міра? Господи, хоч би вони були живі. А Олена... Наївна помічниця вирішила зробити з Міші чергового залицяльника. Зовсім не бідного, але такого небезпечного. Хто б міг подумати, що хлопець здатен на таке. І для чого? Його мотиви мені досі не відомі. Сподіваюся, це не страшний психічний розлад, а банальна меркантильність, і я зможу з ним домовитися. Постараюся домовитися. Будь-якими варіантами і методами. Лише б Міша відпустив мене і дітей.

На секунду мені здалося, що я почула звук. Так, так і є. Тиха метушня поблизу і брязкіт дверного замка змусили мене напружитися. Долаючи слабкість і біль у всьому тілі, я так-сяк сіла, очікуючи на візитера, і той не змусив на себе чекати. Важкі двері відчинилися, і приміщення вибухнуло гострим сліпучим світлом. Довелося різко заплющити очі і кілька разів проморгатися, щоб очі, які звикли до темряви, зуміли переключитися на новий режим сприйняття яскравості. Швидко озирнувшись, я зрозуміла, що мала рацію. Це справді гараж. Сіре приміщення, декороване мозаїкою з цвілі та шматків чорної павутини. Навіть оглядова яма є, яка завалена будівельним мотлохом.

Не поспішаючи заходити, в дверному прорізі стояв Міша. Якби не його вигляд, можна було подумати, що вбивство Цеглини мені наснилося. Штани, білосніжна сорочка з огидними краплями крові, нерівно закатані рукави.

Я ковзнула жадібним поглядом за спину хлопця, сподіваючись, що побачу Єгорку або Миру. Але марно. З ним нікого більше не було.

Я зіщулилася в грудку і спідлоба стежила за тим, як до мене почали наближатися начищені до блиску чоловічі туфлі. І що ближче вони були, то голосніше стукало серце, мимоволі видаючи мій страх.

— Прийшла до тями? Злато? — у якийсь момент мені здалося, що в його голосі я почула співчуття. Занепокоєння. Жаль. Ніби він зрозумів, що накоїв. Зрозумів, що перейшов межу людяності. Але на жаль. Це було всього лише грою моєї змученої свідомості.

— Де діти? — просипіла від сухості в горлі, проігнорувавши запитання Міші. Підняла впевнений погляд. — Що ти надумав?

— Ти знаєш, як ми познайомилися з Дімою? Як почали працювати разом? — раптово поцікавився хлопець. З демонстративною неквапливістю він присів навпочіпки і простягнув руку до мого обличчя, але я одразу злякано смикнулася. Від нього смерділо дорогим тютюном і машинним маслом. Міша лише ледь помітно підняв куточки губ на мою реакцію. — Він тобі не розповідав?

— А мав би? — я хмикнула глузливо, не розуміючи навіщо мені ця інформація. — Мене більше хвилює, де мій син і сестра.

— З ними все гаразд, — Міша ображено підібгав губи, немов мої слова зачепили його. — Можеш не переживати, — миролюбним тоном додав, відсторонено посміхаючись. — Я жінок і дітей не ображаю.

— Якось не дуже віриться... — бурмотіла, відчуваючи, як тіло пробиває тремтіння. Ще кілька годин у цьому холодному гаражі, і завтра запалення легенів мені гарантовано. — Чи в машині мене вдарив твій двійник? Зв'язав і затягнув сюди теж не ти?

— Це, скоріше, було винятком із правила, — не оцінивши мого сарказму, спокійно пояснив хлопець. — Просто під руками не виявилося нічого, крім пістолета, щоб тебе вирубити.

— А обов'язково це було робити? — я скипіла від його спокою. — Обов'язково бити мене? Обов'язково стріляти в Цеглину? І взагалі, навіщо я тобі? Навіщо все це? Якщо хочеш ґвалтувати, то давай по-швидкому зроби справу і відпусти мене з дітьми, — від страху я плела якусь нісенітницю, не в силах замовкнути. Тепер я не сумнівалася, що зникнення Єгорки, Міри й Олени — його рук справа. — Чого ти чекаєш? — з викликом запитала в Михайла, коли в гаражі повисло мовчання. Я хотіла здаватися хороброю, але я вся сильно тремтіла, чим тільки тішила хлопця.

— Злато, — похитавши головою, Міша неквапливо окреслив пальцем моє обличчя, розбиту губу, і я доклала титанічних зусиль, щоб не відсахнутися, — ти, звичайно, зачотна дівка, але не всі мріють тебе трахнути, не лести собі, — кинув він насмішкувато і вирівнявся на повний зріст. — Тим паче, твоя подружка непогано справлялася з цим завданням.

— Тоді... що ти хочеш? — прошепотіла, збита з пантелику його одкровенням. Від його спокійного голосу серце надривно завило і з головою захлеснула безнадія. Якщо в нього не було в планах подібного, значить, він хоче мене вбити. Інших варіантів я не бачу. — Я не розумію...

— Знаєш, Злато, ти все-таки звичайнісінька дурепа, щоб Діма там не говорив, — із презирством підсумував Міша. Він судомно поплескав себе по кишенях. Вправним рухом вибив зі знайденої пачки сигарету і, не поспішаючи, запалив, випускаючи акуратні димові кільця вгору. Зробив ще одну глибоку затяжку і жбурнув убік жевріючий недопалок. Той сердито зашипів на холодному бетоні, вибиваючи натовпи іскор, і раптово згас.

— Дуже ефектно, а найголовніше, все зрозуміло, — я з роздратуванням закотила очі на імпровізовану виставу. — Але може тепер нормально все поясниш?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍