Джоан Харріс - П'ять четвертинок апельсина

Мати, цілковито розперезавшись, продовжувала волати: «Я його вбила, боягузи! Я вбила його і рада, що так вчинила! І я вб’ю кожного з вас, якщо наважитесь наблизитися до мене чи моїх дітей!»

Кассі спробував взяти її за руку, та вона відкинула його до стіни.

– Задні двері! – крикнула я йому. – Ми маємо вийти через задні двері!

– А якщо вони нас там чекають? – прорюмсала Ренетт.

– Якщо! – роздратовано викрикнула я.

Надворі було чути свист та улюлюкання, ніби там шаленіла ярмаркова площа. Я взяла матір за один лікоть, Кассі – за другий. Удвох ми витягли її, усе ще осатанілу, до задніх дверей. Звісно, вони чекали. Їхні мармизи були червоні від світла вогню. Ґійом заступив нам дорогу, його з обох боків підтримували м’ясник Петі й Жан-Марк, батько Поля: він хоч і мав збентежений вигляд, все ж вишкірявся, мов зуби продавав. Вони були надто п’яні, або, може, усе ще вагалися, як саме скоїти вбивство, наче діти, які беруть одне одного на слабо. Але вони вже встигли підпалити курник і козятник. Сморід паленого пір’я змішався з сирою прохолодою туману.

– Ніхто нікуди не йде, – похмуро процідив Ґійом. Дім за нашими спинами шепотів і потріскував, охоплений полум’ям.

Мати розвернула дробовик прикладом уперед і ледь помітним оку рухом вдарила ним його в груди. Ґійом осів на землю. На секунду там, де він стояв, утворилась прогалина, і я стрибнула в неї, прослизаючи під ліктями й проповзаючи між ногами, палицями та вилами. Хтось намагався мене упіймати, та я спритно, мов вугор, прокладала собі дорогу крізь розгарячілу юрбу. Раптом я відчула, як мене притискає й придушує хвилею людських тіл.

Я видряпалася до повітря й простору, не звертаючи уваги на стусани, що сипались на мене. Я побігла через поле в темряву і причаїлась у хащах малини. Десь далеко позаду мені наче чувся материн голос, вона втратила голову від люті й несамовито гарчала. Як звір, що захищає своє дитинча.

Сморід диму ставав усе міцнішим. Перед будинком щось із гуркотом повалилося, і я відчула, як через поле до мене докотилася хвиля жару. Хтось – гадаю, то була Ренетт – тоненько скиглив.

Безформний натовп навіснів. Його тінь дійшла до малинових хащ і навіть далі. А за ним я побачила, як у фонтані скалок валиться дах. У небо червоним маревом піднявся стовп гарячого повітря, з ревом розкидаючи іскри в сіре небо – справжній вогняний гейзер.

Від натовпу відділилась одинока фігура й помчала через поле. Я впізнала Кассі. Він кинувся в кукурудзу, і я здогадалась, що він, мабуть, хоче прорватись до Спостережного Пункту. Навздогін йому побігли було двійко селян, але їх відлякнуло палаюче поле. До того ж їм потрібна була саме мати. Крізь ревіння юрби й вогню мені було ледве чути, що саме вона кричить. Вона кликала нас на ім’я.

– Кассі! Рен-Клод! Буаз!

Я підвелась у малинових кущах і приготувалася бігти, якщо хтось спробує до мене наблизитися. Вставши навшпиньки, я змогла кинути на неї швидкий погляд. Мати виглядала абсолютно неймовірно: оточена з усіх боків, вона відчайдушно билася, і її обличчя стало червоно-чорним від вогню, крові й диму, вона нагадувала якесь міфічне чудовисько. Я також піймала поглядом й інших: Франсін Креспін – її обличчя вівці-святоші перекосило від вереску ненависті, Ґійом Рамонден – ніби оживлений мрець. Тепер до їхньої ненависті примішався ще й страх, той забобонний страх, який можна вилікувати тільки знищенням і вбивством. Вони довго до цього йшли, та для них нарешті настав час душогубства. Я побачила, як Ренетт вислизнула з натовпу і чкурнула в кукурудзу. Ніхто не намагався її затримати. Крім того, у той момент більшість із них, засліплена жагою крові, навряд чи її впізнала.

Мати повалилась. Можливо, її рука, піднята вгору над їхніми мармизами, тільки примарилась мені. Це було як в одній із книжечок Кассі – «Чума зомбі» або ж «Долина канібалів». Не вистачало тільки ритму барабанів. Але найгіршим у цьому жаху було те, що там були тільки знайомі обличчя. Батько Поля. Шістнадцятирічна Жаннет Креспін, яка мало не стала королевою врожаю, а тепер її обличчя було перемазане кров’ю. Навіть соромливий отець Фроман був там, хоч і неможливо було розібрати, чи він намагається відновити порядок, чи наробити ще більше безладу. На материну голову та спину посипалися стусани й палиці, та вона була ніби стиснутий кулак, ніби жінка, що тримає на руках дитя, і продовжувала викрикувати щось зневажливе, хоч слів було й не розібрати – їх заглушили розпашілі тіла й ненависть.

А потім пролунав постріл.

Ми всі почули його – звук якоїсь великокаліберної зброї, можливо, двоствольної рушниці або ж застарілого револьвера, з тих, що досі зберігаються на горищах чи в підвалах сільських будинків по всій Франції. То був постріл навмання: Ґійом Рамонден відчув на щоці опік від кулі й від жаху випорожнив сечовий міхур, і всі голови разом повернулися, щоб побачити, звідки стріляли. Ніхто не знав. Мати почала відповзати з-під їхніх раптово застиглих рук; у неї кровоточив десяток ран, у декількох місцях було вщент видране волосся й оголилася шкіра черепа; гостра палиця проштрикнула їй руку, тож пальці безпомічно обвисли.

Тепер чувся лише тріск вогню – біблійний, апокаліптичний. Люди чекали, пригадуючи, можливо, карний загін біля церкви Святого Бенедикта, і тремтіли від власних кривавих намірів. Раптом зазвучав голос (чи то з боку кукурудзяного поля, чи палаючого будинку, чи взагалі з небес); то був гучний чоловічий голос, якого неможливо було не послухатись.

– Залиште їх!

Тим часом мати продовжувала відповзати. Наче пшениця під вітром, натовп мимохіть розступився, щоб дати їй дорогу.

– Залиште їх! Розходьтеся по домівках!

Пізніше люди казали, що голос був їм знайомий. Вони впізнали певні модуляції, та так і не змогли визначити, кому він належав.

Хтось істерично закричав: «То Філіпп Ур’я!».

Та Філіпп був мертвий. По натовпу пробігли дрижаки. Мати дісталася до відкритого поля, із викликом підвівшись на ноги. Спочатку хтось сунувся, щоб її затримати, та потім розважливо відійшов. Отець Фроман промекав щось безвольне й благочестиве. Кілька сердитих голосів щось бовкнули й одразу замовкли в цьому забобонному мовчанні. Обережно, хоч і гордовито, не відвертаючись від їхніх пильних поглядів, я почала пробиратися до матері. Обличчя в мене палало від жару, а перед очима вистрибували вогники. Я взяла її за цілу руку.

Перед нами розкинувся широкий темний