Жан-Крістоф Гранже - Земля мертвих

мав виступити як простий свідок. Психіатр, який з 1988 року працював у Центральній паризькій клініці, виконував обов’язки голови служби в державному закладі охорони здоров’я (ДЗОЗ) «Білий Дім», був професором на факультеті медицини Університету Париж-Декарт і «другом» Філіппа Собєскі.

Лікар пояснив, що вже понад п’ятнадцять років два рази на тиждень проводить консультації у Флері в партнерстві з медичними службами слідчого ізолятора. Там він і познайомився із Собєскі.

Посивіле скуйовджене волосся облямовувало його пристрасне й уперте обличчя, на якому читалися досвід і розум, що, мабуть, жінкам подобалися більше, ніж його акторська зовнішність.

Він зосереджено доповідав, але геть не здавався пригніченим. Наче холоднокровний снайпер, прийшов, аби розповісти те, що мав розповісти.

— Тож ви лікували Філіппа Собєскі від психічних розладів? — запитав голова дебатів.

— Аж ні.

Лікар так сухо відповів, що Мішель Делаж аж підскочив. Учора був важкий день, а сьогодні й поготів несила терпіти пиху якогось вилупка.

— Я ніколи не допомагав йому як лікар. Але підштовхнув до малярства.

Голова повернувся до Клаудії Мюллер.

— Метре, нагадую вам, що обвинувачуваного судять за два вбивства. Чи є доречним знову вислуховувати оди на честь художніх здібностей Філіппа Собєскі?

— Авжеж, пане Голово.

Клаудія відповіла твердо. Корсо нутром відчув: ось вони й дісталися лінії оборони. Що вона надумала?

— Гаразд, — здався Делаж. — Прошу розповісти, за яких обставин ви зустрілися з Філіппом Собєскі?

— Коли я надаю консультації, завжди спостерігаю за змінами настрою деяких скажімо… небезпечних в’язнів.

— Собєскі був одним із таких?

Одісьє кивнув. Маленький, худенький, він гордо відкинувся назад і тримався за поруччя, наче впевнений у своїй правоті оратор.

— Це був справжній баламут. Повставав проти будь-якого свавілля, нав’язував свої правила й залякував інших в’язнів. Насправді важкий характер. Я звично оглянув його та виявив певну особливість у тому, як він сприймав дійсність.

— Поясніть.

— Деякі тести стосуються кольорів. Надчутливість у цій сфері — сигнал небезпеки. Людина з біполярним розладом особистості, наприклад, з наближенням маніакальної кризи стає чутливішою до відтінків, ніж зазвичай.

— Собєскі потерпав від цього синдрому?

— Скаржився на те, що в нього перед очима виблискують зображення, тремтять кольори. Він був надчутливим до зорових подразників, а особливо до живопису.

— Тобто… як за синдрому Стендаля?

Одісьє насмішкувато усміхнувся.

— Знаєте, — весело проказав він, — синдром Стендаля — радше міф. Нещодавно зрозуміли: ця недуга, притаманна для відвідувачів музеїв, головно пов’язана з тим, що, споглядаючи твори мистецтва, людина довго стоїть із задертою головою. Кров приливає до мозку, і можна легко знепритомніти.

Голова насупився: дякую за лекцію.

— Тоді про що ви говорите?

— Спочатку я думав, що Собєскі потерпав від частих змін настрою. А насправді його чутливість не була ознакою патології, якщо не ставитися до мистецтва, як до хвороби.

— І тоді ви зрозуміли, що Собєскі — художник?

— Як би вам пояснити… Малярство кликало його до себе, і тіло відгукнулося на поклик.

У залі пролунали несхвальні голоси. Одісьє вже ніхто не вірив: надто езотерично.

Він відчув, що слід виправити те, що сталося, й перейшов до конкретних фактів:

— Я організував художні майстерні у Флері. Саме там Собєскі почав творити. Малював, писав, надихався репродукціями з бібліотечних книг. Він мав… неабиякий хист. Крім того, заняття живописом урівноважувало його душевний стан. Щоразу він брався за картину, як до нього повертався спокій. Начебто завоював його собі… Долучив до себе.

— Отже, малярство втихомирило Собєскі?

— Без сумніву. Заняття живописом вилікувало його від самого себе.

У Мішеля Делажа, здавалося, вичерпалися всі запитання, і в залі ніхто не міг уторопати, для чого було потрібне останнє свідчення. Насамкінець голова надав слово стороні обвинувачення, яка зі свого боку передала його Клаудії Мюллер:

— Лікарю, я хотіла б уточнити. Наприкінці 90-х, за кілька років до звільнення, Собєскі вже цілком оволодів мистецтвом живопису?

— Можна так сказати, звичайно.

— Ви не пригадуєте, чи був якийсь художник, що й надалі викликав у нього… хворобливу реакцію?

— Авжеж, Франсіско Ґойя. Він був у захваті від його картин, і водночас вони допроваджували Філіппа до шалу. Той намагався їх скопіювати, але марно.

— Ви, бува, не про Pinturas rojas говорите? — закинула Клаудія.

— Ні. Тоді їх ще не знайшли. Його особливо захопили виставлені в музеї Прадо Pinturas negras. Він постійно їх перемальовував, намагався своїми силами позбутися цієї… мани.

— Вдалося?

Одісьє ніжно поглянув на Собєскі: психіатр, очевидно, ані на мить не повірив, що художник міг когось убити.

— Гадаю, що так. І створив свій стиль. На його широких полотнах зображені стриптизерки й зірки порно. Він проклав свій шлях і позбувся настирливих думок.

— Дякую, пане лікарю.

Психіатр зник, а слухачі так нічого й не втямили.

— Метре, — заявив голова, — я не надто добре розумію, для чого слугувало останнє свідчення. У нас обмаль часу.

Клаудія Мюллер підвелася й попрямувала до суддівської трибуни.

— Пане Голово, дякую, що дозволили відхилитися від головної теми в бік мистецтва. Це справді надважливе для подальшого розгляду.

— Себто?

— Розслідування виявило, що вбивця знаходив натхнення у трьох Pinturаs rojas Франсіско Ґойї для того, щоб калічити жертви. Словом, він силувався відтворити на обличчях Софі Серейс і Елен Десмора дух картин Ґойї, зокрема полотна під назвою «El Grito»[99], де зображений крик пораненого каторжанина.

Голова розвів руками.

— І справді ви нагадали нам, якими важливими для вашого клієнта були картини Ґойї. Здається, це лише посилює його вину…

— Ні, пане Голово. Досі комендант Корсо й суддя Тюреж пробували пов’язати між собою захоплення художника й спосіб, у який були скоєні злочини. Так ось, в основі інтересу Собєскі до «Червоних картин», виставлених у музеї Фонду Чапі, лежить щось інше. Вона не має нічого спільного з убивствами, які ми розглядаємо.

Корсо скинув оком на Собєскі у заскленій клітці й закляк: гівнюк знову поглядав насмішкувато, з виглядом переможця. Очі покидька сяяли, і поліціянт одразу зрозумів, що незабаром на нього самого чекає поразка.

І не дарма він цього боявся, бо адвокатеса Мюллер попрямувала до заскленої кабіни і звернулася до клієнта:

— Філіпп Собєскі зараз сам розповість, чому він так цікавиться трьома знайденими у 2000 році картинами Франсіско Ґойї.

Тиша. Напруга. Запаморочення.

Обвинувачений нахилився над мікрофоном і поглянув голові суду просто в очі.

— Дуже просто, пане Голово, це я їх написав.