Жан-Крістоф Гранже - Багряні ріки

з Фанні вже встигли познайомитися в початковій школі імені Ламартіна… І більше не хотіли розлучатися… Тож моя сестричка відразу погодилася… Ми мали вдвох прожити одним життям, у цілковитій таємниці від усіх. Але спершу потрібно було позбутися вбивць, раз і назавжди. Потрібно було переконати їх, що я померла. Мама облаштувала все так, буцімто ми збираємося втікати із Сарзака… А насправді завела демонів до пастки, коли підстроїла автокатастрофу, в яку вони повірили…

Карім зрозумів, що в пастку потрапив і він, чотирнадцять років потому. Його думка про себе, як про блискучого слідця, зазнала краху. Він зумів за кілька годин пройти слідом Фаб’єнн і Жюдіт Еро лише тому, що маршрут цей було промарковано. Промарковано, щоб у 1982 році пошити в дурні Етьєна Кайюа й Рене Серті.

Жюдіт немов прочитала його думки.

— Мама всіх вас ошукала, — мовила вона далі. — Усіх! Вона ніколи не була причинною… Ніколи не вірила ні в яких демонів… Ніколи не прагнула знищити моє обличчя… Вона попросила саме черницю добути мої фотографії лише для того, щоб її легше було простежити, тямиш? Вона вдавала, наче замітає наші сліди, але насправді лишала за собою глибоку борозну, яка мала привести вбивць до фінальної сцени… Саме тому вона вплутала в цю справу й Крозьє, який діяв так непомітно, як слон у посудній крамниці…

Карім пригадав усі вказівки, усі дрібниці, які дали йому змогу відшукати слід двох жінок. Лікар, якого мучили докори сумління, підкуплений фотограф, священик-п’яничка, видихач вогню, старий працівник на автомагістралі… Усі ці люди були «білими камінцями» Фаб’єнн Еро. Віхами, які мали привести старших Кайюа й Серті до інсценованого нещасного випадку. І які за кілька годин привели Каріма до контрольного пункту на автостраді, останньої крапки в долі Жюдіт.

Карім спробував заперечити:

— Кайюа й Серті не йшли вашим слідом. Ніхто про них не згадав під час мого розслідування.

— Це тому, що вони були обережнішими за тебе! Але вони переслідували нас і були вже близько, повір мені… Вони вистежили нас і збиралися вбити, коли стався цей нещасний випадок.

— Як… як ви його влаштували?

— Мама готувалася до нього понад місяць. Головним чином до того, щоб розбити машину об огорожу, а самій лишитися живою.

— Але… але ж… тіло… Чиє воно?

Жюдіт насмішкувато реготнула. Карім пригадав закривавлене залізне пруття, каністри з бензином і калюжі крові. Він усвідомив, що Фанні лише підтримувала сестру в її прагненні до помсти, але справжньою мучителькою була вона, Жюдіт. Безумиця Жюдіт. Фурія, яку належить тримати в клітці. Це вона, поза всяким сумнівом, намагалася вбити Ньємана, зіштовхнувши його машину з бетонного мосту.

— Мама читала всі місцеві газети: вишукувала повідомлення про різноманітні випадки, переглядала некрологи… Навідувалася до лікарень, на цвинтарі. Її потрібно було тіло дитини мого віку й зросту. За кілька днів до інсценування мама викопала труп, похований на цвинтарі за півтори сотні кілометрів від нас. Труп маленького хлопчика. Це було ідеально. Мама вже давно вирішила, що офіційно оголосить про мою смерть під іменем «Жюд», щоб довершити свою стратегію брехні. У кожному разі вона планувала так знівечити тіло, щоб не можна було його впізнати. Ба навіть визначити стать.

Вона знову реготнула безглуздим, здушеним сміхом і промовила:

— Ти повинен про це дізнатися, Каріме… З п’ятниці до неділі ми тримали труп у себе вдома. Цей хлопчик розбився на мопеді, його тіло й без того було вже добряче пошкоджене. Ми поклали його у ванну з льодом. І чекали.

У Карімовій голові промайнуло запитання:

— Крозьє вам допомагав?

— Весь час. Мама його немов причарувала своєю вродою. І він відчував, що вся ця моторошна витівка — для нашого добра. Отож, два дні ми чекали. У нашому маленькому будиночку з каменю. Мама грала на фортепіано. Вона грала, і грала, і грала… Завжди одну й ту саму сонату Шопена. Немовби хотіла стерти цей кошмар із нашої свідомості…

Я почала зсуватися з глузду через цей труп, що розкладався в нашій ванній. Від контактних лінз боліли очі. Кожен звук фортепіано, наче цвях, уганявся мені в голову. Мій мозок тріщав, Каріме… Мені було страшно, так страшно…

— А твої відбитки пальців? Як вони з’явились у справі?

Жюдіт усміхнулася крізь сльози, облямоване кучерями обличчя її сяяло свіжістю.

— Немає нічого простішого. Крозьє зняв мої відбитки й підмінив ті, що були взяті на місці аварії. Мама нічого не хотіла лишати на волю випадку: що як демони вирішили б повернутися й перевірити…

Поліціянт стиснув кулаки. Справді, немає нічого простішого. Він картав себе за те, що не збагнув цього сам. Ураз перед очима спалахнув образ: рука з наліпленим пластирем, що тримає його «Ґлок» під дощем.

— Учора ввечері… то була ти?

— Авжеж, мій любий сфінксе, — розсміялася вона. — Я прийшла, щоб стратити Софі Кайюа, цю хвойду, яка була так шалено закохана у свого чоловіка, що так і не зважилася виказати його та інших… Мені слід було вбити тебе… — Сльози бризнули з-під її повік. — Якби я зробила це, Фанні лишилася б жива… Але я не змогла, не змогла…

Якусь хвилю Жюдіт мовчала, кліпаючи очима під козирком мотоциклетного шолома. Відтак повела далі свою тиху поквапливу розповідь:

— Відразу після автокатастрофи я подалася до Ґернона, до Фанні. Вона випрохала у своїх батьків дозволу жити в інтернаті, на горішньому поверсі школи імені Ламартіна… Нам було заледве по одинадцять років, але ми відразу навчилися жити в унісон… Я мешкала на піддашші. Я вже тоді виявляла неабиякі здібності до альпінізму… Залазила до сестри по балках, через вікна… Як справжній павук… І ніхто ніколи мене не помітив…

Минали роки. Ми з сестрою підміняли одна одну в будь-яких ситуаціях: на лекціях, у її родині, з друзями й подружками. До їдальні ми ходили через день. Ми жили одним життям на двох, лише по черзі. Фанні була розумниця — вона знайомила мене з книжками, з наукою, з геологією. Я ж учила її альпінізму, показувала гори й річки. Удвох із нею ми становили одну дивовижну особистість… Такий собі дракон із двома головами.

Іноді ми бачилися з мамою, у горах. Вона приносила нам поїсти. Мама ніколи не розмовляла з нами ні про наше народження, ні про два роки, проведені в Сарзаку. Вона гадала, що лише так, обманюючи себе, ми зможемо бути щасливі… Але я, я ніколи не забувала про те, що сталося. Я завжди носила з собою струну від фортепіано. І завжди чула сонату сі-бемоль. Сонату маленького трупа у ванній…