Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

— Вітаю, Елландо, — радісно усміхнувся він.

Жінка виконала придворний уклін. Дівчинка повторила його майже досконало.

— Вітаю вдома, пане.

Обличчям чоловіка промайнули змішані відчуття.

— Що цього разу? — запитав майже жалібно.

— Шість днів тому я приготувала привітальну учту, але караван не з’явився. Я думала, що ошалію від неспокою. Половину їжі, зрозуміло, було змарновано, а я не спала три ночі, перш ніж мені повідомили, що на зворотному шляху ти заїхав до Анталера. Що було цього разу? Вищі ціни на яшму?

Він похитав головою.

— Не зовсім, — торкнувся рукою полотна воза, де була невеличка дірка. Тільки тепер вона помітила, що тих дірок — чимало. Також помітила потемнілу пов’язку, що стирчала з-під рукава візниці.

— Ох, Аеріне… — жінка підскочила до чоловіка й мало не силою стягнула його із сидіння. — Хто? Кочівники? Бандити? Іссари? З тобою нічого не сталося?! — говорячи це, вона енергійно струшувала його, шукаючи можливих ран.

Він піддавався цьому з усмішкою. Раптом голосно засичав.

— Ох, вибач, вибач, вибач. Тебе поранено? — вона почала розстібати йому кубрак.

— Ель, ми не самі… — він зненацька схопив її та поцілував. Кілька найближчих візниць та вантажників радісно засвистіли.

— Негіднику… — вона вирвалася від нього червона, як півонія. — А я непокоїлася. Ти не міг послати гінця?

— Це було лише кілька бандитів. Напевно, вони хотіли вкрасти один чи два вози і втекти. Кількох ми вбили, інші дременули. Вісьмох людей поранили. Це тому я направив вози до Анталера. У них там найкращі цілителі в провінції. А знаєш, що тут діялося б, якби жінки, чиї чоловіки та сини поїхали зі мною, довідалися про напад?

Вона скривилася.

— Ти правий. Я була дурепою.

— Аж ніяк. Але відіслати гінця — це могло погіршити ситуацію.

Він розвернувся до дівчинки. Вона досі стояла поряд, зла, набурмосена, схоже, ображена на весь світ.

— А ти? Не привітаєшся з батьком?

Вона повторила уклін.

— Вітаю, батьку.

Він драматично застогнав.

— І ти також? За що?

Дружина стенула плечима.

— Мене про це не запитуй. Останнім часом вона ходить зла, мов рій шершнів.

Полотно на возі відхилилося, і звідти визирнула світла чуприна хлопця.

— Мати не дозволяє їй їздити на Сивку. І наказує вчитися поезії. І танцям. Хоче зробити з неї справжню даму, — захихотів він, буцімто з влучного дотепу.

Аерін присів перед майбутньою дамою.

— Усе аж настільки погано?

Вона кивнула.

— Ніяких поїздок верхи?

Цього разу втрутилася мати.

— Вона їздить по-чоловічому. У сукні до половини литки. Усі ноги на виду. Щоразу, коли вона сідає на свого коня, збігається натовп. Переважно з молодих парубків. Вона вже завелика для таких речей.

Під час тиради матері Ісанель опустила голову й почала хлипати носом. Аерін якусь хвилинку змагався із собою. Потім глянув на доньку, ніби побачив її вперше в житті. І справді, наближався її тринадцятий день народження, вона ставала дорослою. Він кахикнув.

— Боюся, твоя мати має рацію. Якщо хочеш їздити верхи, мусиш користатися дамським сідлом, як усі добре виховані молоді панни. І не роби такого обличчя, бо те, що я тобі привіз, отримає кузина Віоннет…

Вона відразу припинила хлипати.

— А що ти мені привіз?

— А цьом?

— Батьку! На людях?

— Ніхто не дивиться, давай.

Вона поволі підійшла й цьомкнула його в щоку. Він глянув на неї із докором.

— Оце мав бути поцілунок? А я…

У цю мить Ераф вискочив із воза, розмахуючи над головою кривим мечем.

— Ейяаа! Хааа! Іссарам ифір!

Батько перехопив його руку, схоже, рятуючи себе від випадкової декапітації.

— Ерафе. Це не іграшка, — він обережно відібрав у нього зброю.

Клинок меча був завдовжки десь тридцять пальців, закривлений, із гострим, наче голка, вістрям. Кругла гарда і пряме півтораручне руків’я, обвите чорною шкірою та увінчане сталевою голівкою. Жодного гравірування на клинку, гарді чи руків’ї. Зброя, створена для бою, а не для прикрашання.

— Де піхви?

— На возі.

— Іди за ними. Тільки, заради Великої Матері, не рийся більше у скринях зі зброєю.

Аерін глянув на дружину і завмер. Бліда, нажахана, вона тулила до себе доньку, витріщаючись на щось позаду нього. На жаль, він знав, що саме могло так її налякати.

Розвернувся.

За ним стояла постать у мішкуватих, до землі, шатах кольору піщаника, підперезаних майстерним плетивом ремінців. Обличчя чужинця було приховане кількома прошарками матерії. За його плечами стирчали руків’я двох мечів, ідентичних тому, який купець тримав у руках.

Незнайомець схилив голову, приклавши правицю до серця.

— Вітаю, господине цього дому, — із жахливим акцентом промовив він, хоча його голос був цілком симпатичним.

Елланда спробувала видушити із себе хоча б слово. З-за запони донеслося зітхання.

— Ти їй не повідомив.

Аерін застогнав.

— Саме збирався це зробити.

— І що тепер?

— Якось їй поясню.

— Зараз чи після того, як вона звідси втече?

Вона засміялася від тих споминів.

— Мені здавалося, що мати мене придушить. Я й сама була перелякана. Іссар. Воїн Пекла. Замаскований Демон. Няня часто розповідала нам страшні історії про людей з гір, які приходять і викрадають малих дівчаток.

— І хлопців, — додав він смертельно поважним тоном.

— Хлопців — ні. Хлопцям вони відрізають вуха та ніс і закопують їх головою в землю.

— Ах, це тому Ераф мало не загубив штани, втікаючи з воза.

— Я не могла ворухнутися. Тільки мати змогла відтягти мене на кілька кроків. І почалася сварка…

— Еге ж, я пам’ятаю.

* * *

Він стояв поряд із возом, спостерігаючи, як світловолоса жінка відтягує назад доньку. Аерін вибачливо глянув на нього, а тоді пішов за нею, досі з мечем у руках.

Він почувався не надто впевнено. Люди в каравані прийняли його товариство переважно прохолодно, але після сутички, що сталася кількома днями раніше, почали сприймати його з певного роду пошаною. Він ставився до них так само. Вони разом билися, разом проливали кров ворога. Щоправда, цього замало, аби вважати їх аль’федрі — друзями; але досить, щоб стати лаагха — товаришами в подорожі.

Але зараз виявилося, що ті тридцятеро — лише краплина серед чужинців, із якими йому доведеться мати справу. В афрааґрі Аеріна мешкало втроє чи навіть вчетверо більше людей.

І тепер майже всі вони витріщалися на нього, показували пальцями. Їхній шепіт не звучав приязно.

Дехто робив знаки для відстрашування демонів. Інші, переважно молоді чоловіки, демонстративно клали руки на зброю. Він усміхнувся собі під ніс: лише двоє чи троє робили це специфічним умілим жестом воїна, який викликав повагу. Решта просто намагалися приховати страх. З ними він не мав би жодних проблем.

Він прикрив