Йосип Васильович Турянський - Поза межами болю - збірка, Йосип Васильович Турянський

того, як я воював з пруссаком… То було так: я, значить, Австрія, маршируємо на пруссака під Кенігрецом. Дощ, сніг, болото по коліна, грузнемо в ньому, місимо його і так нам страшно, що не знати, що робити: чи втопитися у тім липкім чортовім тісті, чи виліпити з нього колачі для пруссака? Аж тут нараз у тому місці, де багно було вище колін, приходить команда «гальт!». Стоїмо так у багні півгодини, годину, ба дві, і вже здається нам, що стоятимемо так аж до суду віку. Зимно, хай бог боронить! Навіть не можна з холоду по людському трястися, бо ноги в болоті. Тільки зубами дзвонимо, як на страшний суд. Ноги вже деревіють із зимна, і я так собі міркую: не хочу ні їсти ні пити, тільки дай мені, боже, найбільше багатство на світі: трошки тепла в мої закостенілі ноги! Аж нараз прийшов наказ розпалити вогонь. То, знаєте, як я витягнув ті свої ножиська понад полум'я, як почув, що вони від тепла починають оживати, тоді я мав себе за такого багача, що хай сам граф сховається у кут переді мною. Як тільки я забув холод, ого, вже чоловік нещасливий, бо їсти хоче. Їм — чуюся багатий, наївся — бідний, бо хочеться курити, а нема тютюну. Курю — багатий, накурився — бідний, бо моя Гандзя так далеко від мене! Але на те є спосіб. Я багатий, бо найшов собі іншу Гандзю, чеську Маріянку.

— Дядьку Костю, то з тією Маріянкою ви звели бій під Кенігрецом?.. — питав Іван Куценко.

— Ні, це була лиш така мала сутичка перед головною битвою…

— Не дурно Австрія програла війну під Кенігрецом, — зауважив Гриць Безрукий, той, що стратив там руку.

Кость говорив:

— Налюбувався я Маріянкою і знов я бідний, бо немає ні сотика їй на подарунок. Це одно. Друге: сумління мене гризе, що я забув свою Гандзю. Вистріляю я пруссаків, як зайців і чуюся багатий, програю з пруссаками війну — я бідний. Виходжу з війни живцем — я багатий, вертаю додому — бідний, бо у мене ані поля, ні хатинки, ані дітей, ані жінки. Придбав я п'ять моргів поля, поставив хату, оженився, ну, і проти якого комірника я, рахувати, багатий. Але поля замало, жінка постарілася і споганіла — я бідний. Та що з того? Хоч би чоловік мав не п'ять, не п'ятдесят, а тисячі моргів, хоч би й цілий світ упав йому на долоню, як та стигла грушка, то він буде багатий і бідний в одній особі, бо все йому буде замало. Для того я так міркую: чи дасте мені що, панове, з того дерева, чи ні, мені все одно.

— Дядьку Костю, — сміявся писар, — панна граф'янка бідному Костеві дерево дасть, а багатому Єгомостеві відбере…

Тепер Іван Куценко промовив ось як:

— Тому, що, за винятком дядька Костя Єгомостя, всі люди в селі мають себе за бідних, буде дуже важко всіх обділити деревом на хати. Для того тепер так буде: ті одержать дерева, котрі тут нам заявлять, що вони найбільші багачі в селі…

При тих словах багачам засвітилися очі, а бідні остовпіли та хотіли вже піднести спротив. Іван Куценко рахувався з тим, тому він мерщій викликав найбіднішого комірника в селі Панька Гавриша й запитав його:

— Паньку, скажіть нам, але мудро, чи ви маєте себе за багача?

Панько стояв перед столом у грубій полотняній сорочці і в таких самих штанях, які під кістками босих ніг були зв'язані шнурками. Великі пальці його порепаних, позсіданих ніг були загнуті досередини і здавалося, ніби один великий палець з презирством позирав на другий і до нього кликав:

«Ти дідоводе!..»

На Куценкове питання, чи Панько багач, він хвилину думав, потім відповів:

— Так, пане…

Багачі засміялися заживно, а Іван Куценко спитав Панька:

— Яке ж ваше багатство?..

Панько відказав:

— Моє багатство, гм… діра в кишені і блоха у жмені.

Народ рикнув зі сміху, а Іван Куценко звернувся до писаря:

— Пане секретарю, запишіть: Панько Гавриш — десять сосон.

Панько дякував, а Кость його навчав:

— Поставите собі, Паньку, хату і клітку на блохи…

Всі дальші бідаки назвали себе багачами з різних причин: один сказав, що здоровий, другий дужий, як дубчак, третій має добру жінку, четвертий умів навіть хоптою наїстися, п'ятий був у силі цілий тиждень витримати без їди й так далі. А Андрух Дідух так балакав:

— Я багач, бо мої здорові зуби можуть навіть цілий світ розкусити, а мій шлунок — то така собі потвора, що все витримає і все йому смакує: клак не клак, вовна не вовна, аби кишка була повна…

Василь Терновський, що мав тільки морг поля, назвав себе багатим тому, що має дванадцятеро дітей.

Коли Іван Куценко уже поладнав справу з багатими бідняками, почав викликувати бідних багачів.

Дмитро Семенюк, найбільший політик у селі, знав, що йому важко буде дістати бодай кілька сосонок. Тому він, наслідуючи дотепні думки деяких бідаків, роздумував над тим, яким би способом доказати, що він теж бідак. Викликаний Куценком він сказав:

— Я, правда, маю п'ятнадцять моргів поля. Але, хоч би я мав і п'ятнадцять тисяч моргів, то все-таки я й кожна людина бідніші від слимака й черепахи.

На питання чому, Семенюк відповів:

— Слимак і черепаха багатіші від людини, бо вони свої хати носять зі собою за життя й по смерті. Але що інше коли б я дістав сосни, як безплатний дарунок: тоді я був би подібний до черепахи.

На те йому відповів Кость Єгомость:

— Ви дістанете замість чотирьох сосон чотири тонкі легенькі дошки і з них змайструєте собі таку хатинку, що носитимете