Йосип Васильович Турянський - Поза межами болю - збірка, Йосип Васильович Турянський

у селі, що він не пастиме далі череди у пшениці, тільки розділить її між тих усіх селян, які перепруть у громаді й поставлять до граф'янки ось яке домагання: або вона наділить соснами всіх громадян без винятку, або село не допустить до розділу дерева між кого-небудь. У своїх міркуваннях пан Гаєвич виходив із такого заложення: щоб дати кожному селянинові дерево на хату, на це треба би вирубати ліс, вартості найменше чверть мільйона корон. Це таке велике майно, що навіть така багата й така пострілена особа, як граф'янка Олена не посуне аж до такої границі своєї безкорисної добродійності. Значить, силою конечності граф'янка буде приневолена обмежити своє безглузде хлополюбство до кількох, а найвище до кільканадцятьох найбідніших селян. З другого боку, пан Гаєвич припускав, що при всяких даровизнах розбуджується в тих, які мали б вийти з порожніми руками, нездоровий апетит, зависть, жадоба і пристрасть, яку можна змобілізувати дуже легко навіть до насильного виступу. Наслідки того будуть такі, що в лісі настане заколот, метушня, а як буде треба, то й бійка, ну й з чоловіколюбства граф'янки вийде така хрія, сміх, плач і скандал, що їй відхочеться раз на все бавитися, як він думав, у безплатний соціалізм, а хлопам відпаде раз на все охота лакомитися на панське добро.

Крім того, він, пан Гаєвич, викличе в сільській юрбі дешевим способом почування, ніби він хотів людям зробити добро, з якого однак без його вини нічого не вийшло. Через те «гайдамацькі інстинкти» юрби притупляться й він матиме в сільській бідноті, як донедавна, покірних і невибагливих чорноробів.

Захоплений таким планом, пан Гаєвич узявся при помочі своєї служби й кількох сільських багачів дуже енергійно до переведення відповідної підготовки й пополудні вже був у своїм лісі, що межував з лісом граф'янки, та вижидав приходу селян і Куценка. За короткий час після його приходу прийшов Іван Куценко, а за ним почала збиратися щораз більша кількість селян. На краю поляни під крислатим дубом сів Іван Куценко при столі, принесенім йому селянами, й розпочав урядування. Біля нього сів громадський писар з маєтковим виказом усіх селян і заступник війта Кость Єгомость. Те місце знаходилось зараз при рові, який відділював ліс Гаєвича від лісу граф'янки. Цю близькість використав пан Гаєвич, який разом із Пенкальським підсунувся непомітно в гущавині під рів так, що міг чути кожне слово, яке говорилося при столі. Пенкальський був зв'язковим між ним і його службою та людьми, які уважали подальше в його лісі на відповідні вказівки.

Писар Михайло Турянський радив Іванові Куценкові означити найбідніших селян на основі громадського катастру, через що вся процедура буде дуже проста і ясна. Однак Іван Куценко сказав, що він поступить інакше, бо катастр — мертва річ. Не той багатий або бідний, хто має стільки або стільки поля, тільки той, що уважає себе багатим або бідним, незалежно від кількості поля. Це так само, говорив Куценко, як і з людським віком, а саме: не той старий, що йому багато літ життя, а той, що себе почуває старим. Після тих слів глянув писар на зібраний народ, а переконавшися, що майже вся громада заповнила поляну, шепнув до Івана:

— В такім випадку кожний селянин скаже, що він бідний…

— Ми на це найдемо спосіб… — відщепнув Іван Куценко.

Опісля Іван Куценко устав і, коли гамір ущух, обізвався:

— Панове громадо! Ми будемо всіх вас викликувати по черзі, і кожний селянин буде нам одповідати совісно, чи він має себе за бідного, чи за багатого.

Кожний, котрого ми признаємо бідним, одержить від ясновельможної панни граф'янки дерево на хату. Пане секретарю, прошу починати відчитувати.

Аж нараз виступив перед стіл муж довір'я пана Гаєвича, багач Шмендрик, і закликав:

— Пане Іване, як дарунок, то хай він буде для всіх в громаді. Ми, багачі, потребуєм дерева, може, більше, ніж бідні…

Пан Гаєвич затирав у кущах руки злорадно та підморгував надійно до Пенкальського. Іван Куценко відповів супокійно Шмендрикові:

— Пане Шмендрику, а відкіля ви знаєте, чи ми вас не впишемо, як бідного?..

Шмендрик остовпів від тієї відповіді Куценка й по надумі відказав:

— Та властиво… так рахувати… не такі-то гаразди у мене, щоб себе аж називати багачем…

— Отже, спокійно чекайте на свою чергу й не перебивайте…

Слова Куценка і Шмендрика збентежили Гаєвича, тим більше, що багачі, яких він зорганізував, стали в кущах висмикатися з-під його опіки й переходити на поляну. Але він зараз успокоївся в тій певності, що вони незабаром перейдуть знов на його бік. Адже виключена річ, аби Куценко Шмендрика і йому подібних признав бідними….

Всі викликані селяни, бідні й багачі без винятку уважали себе бідними. Так, наприклад, Семен Мандрига, у котрого було двадцять моргів поля, мав себе за бідного тому, що він сам старий, його жінка тридцять літ молодша від нього, він має з нею шестеро маленьких дітей і не має вже у нього сили ні до господарки, ні до праці.

На те крикнув комірник Атанас Криворучка:

— Дядьку, прийміть мене за наймита.

Двох подало за причину своєї вбогості недостачу дітей, а найбільша кількість заможніших селян уважала себе бідними з тієї причини, що мали від 8 до 12 дітей. Микита Проць подав себе за бідного тому, що довги має, другий знов, що податки тиснуть, третій, що не може нічого їсти, бо все його всередині болить, четвертий, що жінка вередлива, п'ятий, що жінка все хорує й так далі.

А коли прийшла черга на Костя Єгомостя, він сказав;

— Я бідний і багатий в одній особі…

— Це цікаве. Поясніть нам це, дядьку, — сказав Іван Куценко.

— Це вже говорить моє ім'я і прізвище. Бідний — Кость, багатий — Єгомость…

— Не жартуйте, дядьку, тут поважна справа, — пригадав писар.

— Не знаю, з котрого кінця зачати?.. Зачну від