Тімоті Снайдер - Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним, Тімоті Снайдер

скеровувалися як проти радянських партизанів (що представляли державу, яка правила тут у 1939–1941 роках), так і проти польського підпілля (що боролося за незалежність і територіальну цілісність Польщі в кордонах 1918–1939 років). Польські сили належали до польської Армії крайової і були підзвітними польському урядові в екзилі у Лондоні. Польща була однією з Союзних держав, тож, у принципі, польські й радянські війська спільно боролися проти німців. Та оскільки і Радянський Союз, і Польща претендували на ці землі радянської західної Білорусі (з радянського погляду) чи північно-східної Польщі (з польського), то на практиці все було складніше. Польські бійці опинилися в пастці між радянськими і німецькими військами. Коли польські війська відмовлялися коритися Москві, радянські партизани влаштовували бійні польських цивільних. Так, 8 травня 1943 року в Налибоках радянські партизани розстріляли 127 поляків[500].

Улітку 1943 року офіцери Червоної армії запросили офіцерів Армії крайової на перемовини, а тоді вбили їх по дорозі до місця зустрічі. Командувач радянського партизанського руху вважав, що на солдатів Армії крайової слід доносити німцям, які відтак розстрілювали поляків. Тим часом польські війська терпіли також і від німецьких нападів. Польські командувачі в різні моменти налагоджували зв’язок як із комуністами, так і з німцями, але не могли укласти справжнього союзу ні з ким: зрештою, поляки хотіли відновити незалежну Польщу в її довоєнних кордонах. Складність цієї мети з відступом Гітлерової влади і приходом на її місце Сталінової увиразнювалася в болотах Білорусі[501].

Райони, очищені від населення під час операції «Герман» і наступних операцій 1943 року, німці називали «мертвими зонами». Знайдені у мертвій зоні люди підлягали знищенню. 45-й безпековий полк Вермахту в квітні 1943 року вбивав цивільних у ході операції «Великодній кролик». До цієї справи долучилися залишки айнзацгрупи D, відіслані до Білорусі навесні 1943 року. Вони прийшли з південної Росії та південної України, куди відступали рештки групи армій «Південь» після поразки під Сталінградом. Там айнзацгрупа D мала прикривати німецький відступ, убиваючи цивільних усюди, де виникав опір. У Білорусі її солдати забирали всю худобу й палили села там, де не зустрічали жодного опору. Айнзацгрупа D вже не прикривала відступ Вермахту, як чинила південніше, а готувалася до такого відступу[502].

Перехід до тактики «мертвих зон» імпліцитно означав визнання того, що до Білорусі скоро повернеться радянська влада. Група армій «Південь» (дуже зменшена й інакше названа) відступала. Група армій «Північ» усе ще тримала в облозі Ленінград, хоча сенсу в цьому вже не було. Сама Білорусь ще лежала в тилу групи армій «Центр», але такій ситуації судилося тривати недовго.

Деякі німецькі військові й цивільні очільники інколи в час німецької окупації Білорусі усвідомлювали, що тактика масового терору зазнавала невдачі і що для перемоги над Червоною армією слід було знайти інший спосіб підняти білоруське населення на підтримку німецького правління. Та іншого способу знайти було годі. Як і на всіх окупованих територіях Радянського Союзу, німці добилися того, що більшість населення прагнула повернення радянської влади. Відряджений у Білорусь німецький спеціаліст із пропаганди доповідав, що йому нічого сказати населенню[503].

Найдраматичнішою спробою зібрати підтримку місцевого населення стала створена за німецької підтримки Російська народна визвольна армія (РОНА за російською абревіацією). Очолював її Броніслав Камінський, радянський громадянин російської національності й польського (а також, можливо, німецького) походження, що його у 1930-х, схоже, було вислано в радянське спеціальне поселення. Він назвався противником колективізації. Німці дозволили йому розпочати експеримент із місцевого самоврядування в містечку Локоть на північному заході Росії. Тут Камінського постановили на чолі антипартизанських операцій, а місцевому населенню справді дозволили залишати собі більшу частку вирощеного зерна. Коли війна повернула проти німців, Камінського з цілим його апаратом відправлено з Росії до Білорусі, де він мав зіграти подібну роль. Камінський мав наказ боротися з радянськими партизанами в Білорусі, та разом зі своєю групою ледве міг боронити свою базу. Зрозуміло, що місцеве білоруське населення трактувало РОНА як чужинців, що відбирали землю, водночас говорячи про право власності[504].

У 1942–1943 роках голова генералкомісаріату Білорусь Вільгельм Кубе зробив спробу відійти від низки підставових принципів німецького колоніалізму в надії підняти населення на спротив Червоній армії. Він спробував вдатися до національних поступок, підтримуючи білоруські школи і влаштовуючи різноманітні білоруські дорадчі органи та військові утворення. У червні 1943 року він навіть скасував колективізацію сільського господарства і видав указ, що дозволяв білоруським селянам бути власниками своєї землі. Ця політика було подвійно абсурдною: по-перше, значну частину сільської місцевості контролювали партизани, які вбивали людей, що противилися колгоспам; по-друге, німецька армія і поліція доволі категорично відкидали право власності, бо грабували й палили господарства, вбивали землеробські родини і відсилали землеробів на силувану працю в Німеччину. Оскільки німці не поважали права білоруських селян на життя, то цим селянам нелегко було поважно сприймати їхні нові обіцянки щодо приватної власності[505].

Навіть якби Кубе якимось чином досяг успіху, його політика виявляла неможливість німецької колонізації на сході. Німецькі плани щодо слов’ян передбачали голод і виселення; Кубе хотів правити і битися з їхньою допомогою. Систему колгоспів слід було зберігати для здобування продовольства; Кубе хотів її знищити і дозволити білорусам займатися землеробством на власний розсуд. Відступаючи водночас від радянської та німецької політики, Кубе виявляв їхню засадничу подібність на селі. Як радянська самоколонізація, так і німецька расова колонізація передбачали навмисну економічну експлуатацію. Але оскільки німецька політика була більш вбивчою, а німецькі вбивства — свіжішими в пам’яті місцевих мешканців, то радянська влада стала їм здаватися меншим злом, навіть визволенням. Край експериментам Кубе поклали радянські партизани. У вересні 1943 року він підірвався на бомбі, яку покоївка підклала йому під ліжко[506].

У Білорусі, більш ніж будь-де інде, нацистська і радянська системи накладалися одна на одну і взаємодіяли. Порівняно невелика територія країни стала місцем інтенсивних бойових дій, партизанських кампаній і масових звірств. Ці землі були тиловою зоною німецької групи армій «Центр», яка понад усе прагнула захопити Москву, а також ціллю червоноармійських дивізій білоруського фронту, які планували сюди повернутися. Повністю їх не контролювали ані німецька адміністрація, ані партизани, однак і ті, й інші вдавалися до терору за браком надійних матеріальних чи моральних спонук до лояльності. У Білорусі мешкала одна з найгустіших популяцій євреїв, приречених на знищення, але незвично здатних До спротиву. Видається ймовірним, що у Мінську та Білорусі Гітлеру противилося більше євреїв,