Тімоті Снайдер - Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним, Тімоті Снайдер

боку, партизани у 1943 році почали вербувати білоруських поліцаїв на службі в німців, оскільки ці люди мали бодай якусь зброю і вишкіл[493].

Те, на чиєму боці білоруси вирішували битися — якщо мали вибір, — визначали поразки Вермахту на полі бою, а не місцеві політичні чи ідеологічні преференції. Літній наступ групи армій «Південь» зазнав невдачі, а цілу 6-у армію знищено у битві під Сталінградом. Коли у лютому 1943 року звістка про поразку Вермахту дійшла до Білорусі, то 12 тисяч поліцаїв і членів міліції покинули німецьку службу і перейшли до радянських партизанів. Згідно з одним звітом, лише 23 лютого до такого кроку вдалося 800 осіб. Це означало, що частина білорусів, які у 1941–1942 роках на службі у нацистів вбивали євреїв, у 1943 році приєдналися до радянських партизанів. Більше того: людьми, що вербували цих білоруських партизанів, політичними офіцерами серед партизанів часом були євреї, що уникнули смерті від рук білоруських поліцаїв, утікши із гетто. Євреї, що рятувалися від Гол окосту, вербували його виконавців[494].

Лише євреї, чи та жменька їх, що залишалася в Білорусі у 1943 році, мали зрозумілу причину бути на одному боці, а не на іншому. Оскільки у цій війні вони були очевидним і задекларованим ворогом, оскільки німецька ворожість означала загибель, то вони були якнайглибше зацікавлені в тому, щоб приєднатися до комуністів, незважаючи на небезпеки партизанського життя. Для білорусів (і росіян, і поляків) ризик поділявся рівномірніше, але можливість невтручання дедалі зменшувалась. Білоруси, які билися й гинули на одному чи іншому боці, нерідко опинялися на своєму місці волею випадку — ішлося про те, хто був у селі, коли туди з’являлися радянські партизани чи німецька поліція із вербувальними місіями. Вербування це часто полягало в тому, що молодих чоловіків зганяли на службу. Оскільки обидві сторони знали, що їхні члени потрапили до них значною мірою випадково, то новобранцям улаштовували гротескові перевірки відданості — скажімо, змушували вбивати взятих у полон друзів чи членів родини, що билися на іншому боці. Поки дедалі більшу частину населення Білорусі затягувало до партизанів чи в різноманітні поліційні та воєнізовані утворення, що їх нашвидкуруч організовували німці, такі події лише виявляли суть ситуації: Білорусь стала суспільством, поділеним іншими супроти себе самого[495].

У Білорусі, як і деінде, місцеву політику німців зумовлювали широкі економічні міркування. У 1943 році німців більше непокоїла нестача робочої сили, аніж продовольства. Через це німецька політика щодо Білорусі змінилася. Війна проти Радянського Союзу тривала, а Вермахт щомісяця ніс тяжкі втрати. Через це німецьких чоловіків треба було забирати з німецьких фірм та фабрик і відсилати на фронт. Та щоб німецька економіка далі функціонувала, цих чоловіків треба було кимось замінити. У жовтні 1942 року Герман Ґерінг проголосив надзвичайну директиву: білоруських чоловіків із підозрілих сіл слід було не розстрілювати, а відсилати до Німеччини як підневільних робітників. Працездатних осіб «відбирали» на працю, а не вбивали — навіть якщо вони піднімали зброю проти Німеччини. За Ґерінгом, тепер вони могли запропонувати Райхові лише свою працю, яка важила більше за їхню смерть. Оскільки радянські партизани контролювали чимраз більше білоруської території, то до Німеччини у будь-якому разі доходило чимраз менше продовольства. Якщо білоруські селяни не могли працювати на користь Німеччини У Білорусі, треба було змусити їх працювати в Німеччині. Така логіка несла з собою величезну кількість смертей. У грудні 1942 року Гітлер сформулював те, на що Ґерінґ лише натякав: жінок і дітей, що їх вважали менш придатними до праці, слід було розстрілювати[496].

То був особливо виразний приклад німецької кампанії збору невільних робітників зі сходу, що розпочався з поляків Генерал-губернаторства, поширився на Україну, а тоді дійшов кривавої кульмінації в Білорусі. На кінець війни у Райху працювало близько 8 мільйонів іноземців зі сходу, переважно слов’ян. Навіть за стандартами нацистського расизму це був доволі химерний результат. Німецькі чоловіки подалися за кордон і вбили мільйони «недолюдей» лише для того, аби завезти до Німеччини мільйони інших «недолюдей» робити роботу, яку робили б самі, якби не займалися за кордоном убивствами «недолюдей».

Ця нова політика вимагала від німецьких поліцаїв та солдатів убивати білоруських жінок і дітей для того, щоб їхніх чоловіків, батьків і братів забирати на невільницьку працю. Відтак весняні й літні антипартизанські операції 1943 року були кампаніями збору рабів, а не бойовими діями. Однак, оскільки радянські партизани іноді чинили опір полюванням на рабів і пов’язаним із ним масовим убивствам, німці зазнавали втрат. У травні та червні 1943 року, в ході операцій «Стрілець» і «Циганський Барон» (названих на честь опери і оперети) німці прагнули захопити залізничні шляхи в Мінській області, а також робітників для праці в Німеччині. Вони доповіли про вбивство 3 152 «партизанів» і депортацію 15 801 робітника. Та вони й самі втратили 294 солдатів. Співвідношення 1:10 є абсурдно низьким, якщо припускати (помилково), що вбиті партизани, про яких говорили німці, справді були партизанами, а не (здебільшого) цивільними, але втрата ця однаково була відчутною[497].

У травні 1943 року в ході операції «Котбус», німці намагалися очистити від партизанів район, що лежав на відстані 140 кілометрів на північ від Мінська. Німецькі частини знищували село за селом, зганяючи їхнє населення в стайні й спалюючи ці стайні дотла. Впродовж наступних днів у цих селах можна було побачити залишених напризволяще свиней і псів зі спаленими людськими кінцівками в пащах. Офіційна кількість мертвих становила 6 087 осіб; але сама лише бригада Дірлевангера доповіла про 14 тисяч загиблих від операції. У більшості своїй загиблі були жінками і дітьми; близько 6 тисяч чоловіків відправлено робітниками до Німеччини[498].

До апогею цю економічну логіку влітку 1943 року довела операція «Герман», названа так на честь Германа Ґерінга. За період від 13 липня до 11 серпня німецькі бойові групи мали обрати територію, убити всіх її мешканців, за винятком чоловічої робочої сили, забрати всю рухому власність, а тоді спалити все, що залишалося. Після відбору робітників із місцевого білоруського та польського населення, жінок, дітей та старших осіб розстрілювали. Ця операція проводилася в західній Білорусі — на землях, що їх у 1939 році від Польщі анексував Радянський Союз, а потім у 1941 році захопили німці[499].

Польські партизани, які вважали, що ці землі слід повернути Польщі, теж билися в тих лісах. Таким чином антипартизанські акції німців