Елла Савицька - Давай залишимось ніким, Елла Савицька

- Привіт, - Рой підходить до нас і забирає з рук Зака ​​пакети із запасами.
- Здорово, - киває Зак. - Тут м'ясо, його добре б відразу на багаття.
- Оформимо. Скайлер із хлопцями вже розводять вогонь. Привіт, кошеня, — посміхнувшись тепер мені, Рой цілує мене в губи.
- Привіт, - видавлюю з себе привітну усмішку, а в самої при імені Скайлера ребра стискаються.
- Ходімо. Я покажу тобі наш намет. Ви спізнилися, ми вже майже все встановили.
– Знаменитості не спізнюються, вони затримуються, – декларує Зак, захлопуючи багажник.
"Ох ця зірка," - хихикаю я. Тара теж закочує очі, але я бачу, як у глибині їх цвіте тепло по відношенню до мого брата.
- Точно! Тебе тут всі готові чекати скільки знадобиться, - вкотре підгодовує його самолюбство мій хлопець.
Ніколи не зрозумію цього ажіотажу навколо футболу, чесне слово. Іноді мені здається, що Рой готовий душу Дияволу продати за гру чи банальні розмови на футбольну тематику.
Намети справді виявляються вже встановленими. Народ увімкнув музику, яка підриває ліс через колонки, і тепер замість звичного квакання жаб розносяться біти сучасної попси.
Розглядаю хлопців, вітаючись з ними дорогою, але в глибині душі розумію, що шукаю багаття. А точніше того, хто має бути біля цього багаття.
І знаходжу.
Щойно ми доходимо до центру, як перед очима відкривається галявина, у центрі якої палає яскравий вогонь.
Скайлер поправляє палицею вугілля.
– Ще? - Запитує в нього Пол, показуючи на упаковку з вугіллям.
- Ні, достатньо. Хвилин двадцять і можна смажити, – відповідає хлопець.
Судячи з одягу, він був сьогодні вдома.Цікаво, чи на ніч приїжджав, чи вже вранці?
Серце сіпається, як тільки він повертає в наш бік голову. Затримую дихання, не розуміючи, як ми тепер спілкуватимемося. Він мене ігноруватиме? Злиттиметься? А я? Як мені поводитися? Я маю відвернутися?
Але Скайлер все вирішує сам. Махнувши нам усім головою, кілька секунд дивиться прямо на мене. Серце починає тарабанити, і я розумію чому. Мені не хочеться, щоб він так просто зараз взяв і відвернувся. Я не хочу ворогувати. Не з ним. І справа не в тому, що я в принципі не люблю конфлікти, а в тому, що саме зі Скайлером мені хочеться зовсім іншого.

Усміхаюся йому, сподіваючись, що мій перший крок якось допоможе нашому примиренню. Будь ласка, не відвертайся! Прошу тебе.
Немов почувши моє благання або прочитавши його на обличчі, Скайлер ще раз коротко киває. Але цього разу це не загальний кивок, а лише для мене.
Полегшення змушує видихнути замкнене в легенях повітря.
Так, він не посміхнувся мені, але не проігнорував.
- Лів, ідеш? - гукає Рой.
- Ага.
Намет у нас виявляється досить просторим, що не може не тішити. Тара із Заком встановлюють свій, а я переодягаюся у зручну футболку та бриджі. Вище затягую хвіст. Не особливо люблю ліс через велику кількість павуків та інших дрібних комашок, але походи не пропускаю. Зазвичай тут весело. Хлопці правда іноді напиваються, але це нормально. Їм по сімнадцять років було б дивно, якби вони поводилися інакше.
Виходжу надвір. Рой на галявині ганяє м'яч з хлопцями, з намету, що стоїть неподалік, чути голоси Зака ​​і Тари, тому трохи подумавши, я прямую в бік вогнища.
- Лів, ти будеш ковбаски? - Запитує Сьєрра, моя однокласниця.
Зважаючи на те, що вона роздає тарілки, в які Скайлер накладає підсмажені ковбаски, сьогодні вона обрала роль його помічниці.
- Так. Дякую.
- Одну, дві?
- Давай одну поки що.
- Краще бери дві, потім може вже не бути, - подає голос Скайлер, блиснувши в мій бік очима.
Всередині мене з гучним хлопком розривається повітряна куля, наповнена щастям.
Він розмовляє зі мною!
- Якщо ти радиш, то давайте дві.
Розумію, що посміхаюся як неадекватна, але не можу з цим нічого вдіяти.
Забираю з рук Сьєрри тарілку і сідаю на колоду, що лежить поруч. Хлопці виклали їх якраз навколо багаття. Хтось привіз із собою стільці, хтось навіть складні шезлонги, на які якраз і влаштовується народ, що підтягнувся.
- Ну що? П'ємо? - Діставши з мініхолодильника кілька пляшок, Кайл скидає їх над головою.
Натовп зустрічає його пропозицію схвальним улюлюканням.
- Думав, мене пов'яжуть, поки сюди це все добро віз, так що ви не просто повинні мені спасибі сказати, а пестити мене і плекати! - Роздаючи пляшки пива, скаржиться він.
Я посміхаюся, відчуваючи, як мою талію обплітають чоловічі руки, а потім поряд важко опускається Рой. Він захекався, щоки червоні, але широко посміхається.
- Смачно? – киває на мою ковбаску.
– Дуже.
- Мене копи гальмували, - продовжує емоційне оповідання Кайл, підходячи саме до нас і простягаючи мені пляшку. Негативно мотаю головою. - Я думаю все, триндець мені. Якщо попросять відкрити багажник, відразу дзвонити батькові доведеться. Але ні. Пронесло! Радійте!
Хлопці сміються, навперебій відповідаючи йому і накидаючись на їжу та випивку.
Якийсь час усі балакають, одні розповідають щось на повний голос, інші розмовляють між собою. Скайлер не прагне брати участь у спільній розмові, йому вистачає і своїх співрозмовників... і співрозмовниць. Поруч із ним та його друзями кілька дівчат, які всіляко намагаються звернути на себе увагу.

І хоч я знаю тепер про почуття Скайлера до мене, мені чомусь неприємно думати, що він відповість на увагу однієї з них. Знаю, він мені нічого не винен і не обіцяв, але нічого не можу з собою вдіяти. Хочеться, щоб Сьєрра та інші просто пересіли. Навіщо?
Роздратовано видихаю. Не розумію себе. Не розумію своїх недоречних відчуттів, адже поруч сидить Рой, мені більше нічого не має бути потрібно. Але мені цього замало.
Впоравшись із вечерею, хлопці починають розходитися хто куди.
- Лів, я піду м'яч поганяю, - видихає мені на вухо Рой.
- Прямо після їди? Може, посидиш зі мною трішки?
- У нас вся ніч попереду, - підморгує він, - хлопці звуть. Зак, йдеш із нами?
Брат, що сидить за кілька метрів від нас, негативно мотає головою.
– Ні, футболу мені з головою вистачає. Сьогодні я весь цієї ось дівчинки, - хитро посміхаючись, він тягне Тару за руку, - йдемо прогуляємося.
- Гаразд, як скажеш. Але якщо що приходь, — кидає Рой і бігцем прямує до друзів, які вже почали грати.
Простежую його спину поглядом. Почуття, ні, не образи, порожнечі заповнює легені. Скільки разів він залишав мене заради футболу, відеоігор, спілкування з друзями… Хоч би раз сказав, що його вечір для мене. Починаю згадувати дні, коли ми були тільки вдвох, і розумію, що їх виявляється, не так багато. Майже щоразу наші побачення закінчувалися то поїздкою до його друзів, то зустрічі з ними десь у місті. Наче йому зовсім не хочеться бути зі мною наодинці.
Це неприємно. А ще неприємніше те, що я раптом розумію, що вчора я вперше звернула побачення першою, пославшись на погане самопочуття. Хоча ні, не вперше. Я зробила те саме його позавчора, коли не захотіла залишатися наодинці вдома. Це стає закономірністю.
Перекладаю погляд на Скайлера. Він усе ще сидить у компанії хлопців. Сибілла більше не крутиться поруч, але її змінила Сьєрра. Якби не Сьєрра, впевнена, був би хтось ще. Скайлер якимось магічним чином привертає до себе увагу, хоч майже нічого для цього не робить.
А йому й не треба. Є в ньому щось таке, до чого тягнешся, як до променя світла в темряві. Як мошкара летить на світло від вогню, так і навколо нього постійно дзижчать дівчата, одержимо бажаючи торкнутися забороненого.
Я егоїстка, якщо хочу, щоб його світло світило тільки мені? Так! Ще яка!
- Гей, Лів, - вигукує раптом Пол, змушуючи мене здригнутися.
Швидко перекладаю погляд, сподіваючись, що ніхто не помітив того, що я так уважно розглядала свого брата.
- М?
- Ось як ти вважаєш, хто кого покладе? Я Ская, чи він мене?
- Покладе?
- На руках.
- Аааа, - озираюсь на Скайлера і помічаю його усмішку. Хижі птахи вкотре впиваються в органи. - Думаю, Скайлер тебе.
- Та ти серйозно? - обурюється хлопець, через що губи Скайлера злегка розтягуються в натяку усмішки. - Ні, ну ви чому всі так у цьому впевнені?
- Це ж Скайлер, - з придихом тягне Сьєрра, - по його м'язах видно, що він сильніший.
Боже… мабуть мій вираз обличчя транслює всю неприязнь, бо бров Скайлера багатозначно повзе вгору.