Петро Кралюк - Богдан Хмельницький. Легенда і людина, Петро Кралюк

Іван Данилович

Батько Хмельницького, як зазначалося, зумів зробити непогану кар’єру під опікою іншого магната — Івана Даниловича (1570–1628)[539], котрий походив із руського шляхетського роду. Даниловичі прийняли католицизм, породичалися з польською шляхтою. Принаймні стали людьми польської культури.

Данилович Іван теж, як і його тесть, Станіслав Жолкевський, займав високі становища в ієрархії Речі Посполитої: був крайчим великим коронним, каштеляном львівським, воєводою руським, підчашим великим коронним, ловчим белзьким, старостою белзьким, буським, корсунським та чигиринським. Будучи власником Олеського замку, перебудував його, зробивши з нього палац у ренесансному стилі.

Данилович брав участь у придушенні повстання під проводом Семерія Наливайка, у битві з козаками на Куруковому озері. Король Сигізмунд ІІІ Ваза призначив його одним з комісарів для укладення Куруківської угоди у 1625 р. Залучали його й для залагодження інших козацьких справ. Тобто це була людина, вірна владі Речі Посполитої, яка не хотіла допускати козацької «ребелії». Михайло Хмельницький і його син так чи інакше мусили узгоджувати дії зі своїм паном-покровителем.

Загалом можемо констатувати: ні Михайло Хмельницький, ні його син Богдан не належали до козацтва. Вони були представниками відносно заможного й освіченого шляхетства. Богдан мав всі шанси знайти собі непогане місце під сонцем.

Але стався надлом. Мається на увазі Цецорська битва 1620 р. «...Михайло Хмельницький в битві під Цецорою наложив головою, — пише Грушевський, посилаючись на відповідні джерела, — Богдан попав в турецький полон, «де пробув в тяжкій неволі два роки», поки його звідти викупили. По словам Коховського, визволили його козаки, вимінявши

на своїх бранців, за-для памяти його батька; се не дуже правдоподібно, бо нїяких заслуг для козаччини у Михайла Хмельницького не знаємо. Пасторій каже, що Богдана викупила мати, що буде простійше і правдоподібнійше»[540].

Більш певною, на нашу думку, є повідомлення Мустафи Наїми про перебування Хмельницького в турецькому полоні й втечу його з нього, яке вже наводилося вище[541]. У цьому творі, нагадаємо, йдеться й про те, що Богдан прийняв у неволі іслам.

Справді, сумнівно, що козаки займалися викупом Богдана. За великим рахунком, ні він, ні його батько не були «їхнім». Також сумнівно, що цим займалася його мати (чи мачуха?), яка відразу після смерті чоловіка встигла вийти заміж. Тобто молодому Хмельницькому довелося покладатися на свої сили.

Як би не було, але, опинившись у турецькому полоні й проживаючи в Стамбулі, розкішній столиці велетенської імперії, він пізнав інший світ, інші звичаї, традиції, релігію. Щось Богдан і перейняв від цього світу. Наприклад, є згадки, що Хмельницький любив пити каву[542], яку на той час вживали в Туреччині. В Європі цей напій отримав поширення пізніше — після Віденської битви 1683 р. Знайомство з османським світом дозволило Хмельницькому в його подальшій діяльності знаходити спільну мову і з турками, і кримськими татарами.

«Пятнадцять літ, — констатує Грушевський, — що минули від повороту Хмельницького з неволі і до війни 1637 р., в наших джерелах не зазначилися ніякими певними фактами. Оповідання пізнійшої козацької традиції про ріжні Богданові подвиги: про участь його в морських походах, про те, як він взяв в неволю двох Кантемірових синів, визначився незвичайно в Смоленській війні і т. п. — тільки непорозуміння, або прості вигадки»[543]. Загалом є сенс погодитися з такими міркуваннями. Та все ж, на нашу думку, ці повідомлення є свідченням того, що Хмельницький брав участь у різних військових походах, які здійснювалися козаками — як реєстровими, так, можливо, й нереєстровими.

Вище наводилаcя інформація з твору Твардовського «Війна домова», що Хмельницький, ведучи переговори з Ісламом-Гіреєм, нагадав йому, що свого часу допомагав кримським татарам[544], зокрема, так можна зрозуміти, калзі Шагін-Гірею. Це могло бути в 1623–1629 рр., коли татари вели війну з османами за незалежність. У той час Хмельницький повернувся з турецької неволі. Як відомо, українські козаки брали участь у цій війні на боці кримських татар, здійснювали морські походи Чорним морем, нападали на турецьке узбережжя.

Які могли бути мотиви участі Хмельницького в цій війні? Звісно, він, будучи людиною молодою й честолюбною, сподівався, що йому після Цецорської битви-поразки посміхнеться воєнне щастя: здобуде славу, розбагатіє, стане «великим паном». А, можливо, Хмельницький хотів туркам помститися за свою неволю. Однак кримські татари у війні з османами зазнали поразки.

У той час Хмельницький повернувся у свої володіння. Вирішив господарювати на своєму хуторі Суботів, створити родину. Десь у середині 1620-х рр. одружився з Ганною Сомківною[545].

Чомусь наші дослідники не особливо звертають увагу на цей шлюб. А даремно. У той час родина відігравала надзвичайно велику роль у житті українських шляхтичів, до яких Хмельницький належав. А їхні шлюбні стратегії багато що пояснюють.

По-перше, кидається в очі те, що Хмельницький одружився досить пізно — тоді йому було близько 30 років. Здебільшого, шляхтичі в той час робили це набагато раніше. Можна лише гадати, чим був викликаний пізній шлюб майбутнього гетьмана. Татарським полоном, воєнними походами Богдана, недостатністю коштів, щоб належним чином утримувати родину?

Ганна Сомківна — перша дружина Богдана Хмельницького

По-друге, цей шлюб можна вважати «нерівним». Адже його дружина не була «уродзоною», шляхтичкою. Зате належала до родини багатих переяславських міщан. Звичайно, можна вигадувати гарні романтичні історії про палке кохання Богдана до красуні Ганни. Та щось у це мало віриться. Богдан на час укладення шлюбу був далеко не юнаком, а людиною, яка багато що побачила. І шукаючи «даму серця», яка б стала його жоною, він багато що зважував. Ймовірно, шлюб з Ганною Сомківною був типовим меркантильним шлюбом. Дружина не була рівною Богданові за соціальним статусом, але вона принесла багатий посаг, гроші, яких він у той час, очевидно, потребував.

Ганна народила Богданові чимало дітей. Але скільки їх було насправді, не знаємо — шестеро, семеро... Достовірну інформацію маємо лише про чотирьох — двох синів (Тимоша та Юрія) та двох дочок (Катерину та Степаниду). Невідомо коли і за яких обставин померла Ганна Сомківна.