Джойс Кері - Улюбленець слави, Джойс Кері

вірить у його, Честерове, майбутнє). Треба негайно взятися за Тарбітон. Рушаю туди відразу ж — аби тільки не спізнитись на нічний поїзд. Можеш зібрати мені валізу?

Ось за яких обставин я вперше дізналася, що Честер «узяв круто ліворуч» у 1913 році, уперше познайомившись з його «маккіавелівською» тактикою, через яку його трохи згодом почали називати «втіленням підступності й лицемірства».

Я щойно процитувала опублікований минулого тижня відгук на книжку «Мемуари міністра», де наводяться рядки з Честерового листа, у якому він пише, що «має намір поставити на пацифізм», бо хоча й досі «можна лише гадати», чи вдасться уникнути війни, чи ні, деякі впливові й добре згуртовані кола виборців, безумовно, настроєні проти будь-яких військових приготувань.

Рецензент називав ці визначення безсоромною відвертістю. На мою думку, він був несправедливий до Честера,— або просто не розумів поточної ситуації. Протягом двадцяти років я провела в оточенні політичних діячів (не почуваючи до них особливої шани), і до сьогодні переконана, що «лицемірства» та «маккіавелізму» серед них набагато менше, ніж серед представників так званого простого люду.

Зрештою, хіба політика не є щось аналогічне війні (адже й зараз у багатьох країнах багатьох переможених політичних діячів розстрілюють і навіть піддають нелюдським тортурам)?! І, звичайно, люди, яким доводиться воювати за своє місце в житті (принаймні за місце в політиці), дивляться на речі не зовсім так, як ті, хто лише працює та їсть.

Нікому й на думку не спаде звинувачувати солдатів, коли вони вдаються до будь-яких хитрощів, аби лишень врятувати своє життя або знищити свого ворога. І я не вбачаю нічого злочинного в тому, що люди, які збиралися в нашому домі, обговорювали (як на мене, то навіть частіше, ніж слід), як їм «обійти» консерваторів, пообіцявши їм «якусь дещицю, котра ні до чого нас не зобов'язує». До речі, це нерідко пропонували навіть «глибоко порядні» люди, ті, що, поза всяким сумнівом, ніколи не принижувалися до наперед обміркованої брехні.

Та й взагалі, мені здається, справжнього лицемірства тепер уже не стрінеш. Образи Тартюфа та Пексніфа завше здавалися мені трохи надуманими, принаймні нежиттєвими. Для чого людям лицемірити, коли вони без особливих труднощів можуть примусити себе повірити в те, у що їм вигідно вірити?

78

Якось, коли Джімові було сімнадцять, він підкликав мене й запропонував покататися на ялику майора Фрієра; сам майор кудись поїхав, але (сказав Джім) нам дозволено взяти його ялик.

Надворі був березень, холодно й навіть штормило, рибалки й ті пригнали свої човни у гавань. Вони ж і попередили Джіма, що вітер дужчає, пахне добрячим штормом, і тільки божевільний ризикне за такої негоди вийти у відкрите море.

Однак у цьому застереженні рибалок Джімові вчувся «виклик», а Джім, засліплений пихою та гордощами (або, вірніше, своєю ослячою, як вважала тітонька, впертістю), ладен був ліпше піти назустріч смерті, ніж відмовитись від свого задуму. До того ж саме сьогодні в нього кінчалися канікули, а вдруге такий шанс міг йому не трапитись.

Від самої лише думки про катання на ялику в таку негоду, не кажучи вже про вихід в Атлантику, мене пересмикнуло. Та Джім з притиском сказав, що він один не може розірватися — мусить же хтось стояти на шкотах, коли він вестиме «цю стару неповоротку шаланду». І мені не вистачило духу відмовитись. Я лише промимрила щось собі під ніс про шторм і про майора, який ніколи не дозволяв нам брати ялик у негоду. На це Джім відрізав, що у старого майора просто слабкі нерви, і взагалі, якщо я боюся намокнути, він охоче візьме з собою кузена Монка, а цього хлопчиська я ненавиділа усім єством. Звісно, я, не роздумуючи, відповіла, що вийду з ним у море, що просто палаю бажанням зробити це якнайшвидше.

Та не встиг наш вітрильник повернути за косу, як ми переконалися, що рибалки та майор мали рацію. На наше суденце обрушились різкі пориви вітру, які мало не поклали його набік. Хвилі перекочувалися через палубу від носа до корми.

Ми спробували повернути назад, у гавань, та було вже пізно; і скоро стало ясно (нас дуже швидко відносило у море), що до берега нам уже не пристати. І тоді у мене (я була не на жарт перелякана) вихопився відчайдушний крик:

— Ми не зможемо повернутися назад!

— Назад? — умить відгукнувся Джім.— Ти гадаєш, ми вийшли з Лонгуотера, щоб туди й повернутись?

— А куди?

— У мене зовсім інший план. При такому погожому вітрі саме час іти у Каллакомб.

Каллакомб — маленьке рибальське селище миль за десять від нас, якщо йти вздовж узбережжя, і ми справді мали намір якось там побувати, звісно, не за такої погоди. Каллакомб оточували скелі, небезпечні і під час припливу, і під час відпливу, там була дуже незручна гавань з кам'янистою мілиною та вузеньким проходом.

Я сказала, що нам ні за що у світі не вдасться увійти у Каллакомб при такому штормі, навіть якщо ми доберемося туди,— нас розтрощить на мілині об каміння.

Але Джім, який уже розвернув ялик за вітром, спокійно відповів:

— Шторм? Де ти бачиш шторм! Не мели дурниць! При такому вітрі саме йти на Каллакомб.

Я розуміла, що він повернув у протилежний від Лонгуотера бік лише для того, щоб остаточно не втратити моєї поваги після того, як не зміг би увійти у лонгуотерську бухту, і Тепер, намагаючись вивернутись із доволі скрутного становища, Джім запевняє мене, що кращої погоди для поїздки у Каллакомб годі було й бажати.

І справді, тепер (тобто через дві хвилини після того, як Джім розвернув ялик за вітром) у нас уже не було вибору. Нам лишалося тільки тримати ніс за вітром і спробувати йти туди, куди несли нас хвилі, що перекочувалися, або, точніше, неслися по палубі (як це завше буває на буряному морі, коли вітер змінює напрям чи раптово дужчає), сягаючи самої щогли або принаймні бізані.

Я вже говорила, що не люблю моря.