Іван Антонович Єфремов - Туманність Андромеди, Іван Антонович Єфремов

– Я не стверджую категорично, що за дверима зброя, – вела далі Веда, – але багато що свідчить про це. Якщо будівники тайника помилялись, – а це властиво тому часові, – плутаючи культуру з цивілізацією, не розуміючи незаперечної обов’язковості виховання і розвитку емоцій людини, тоді їм не були життєво необхідними витвори мистецтва і літератури чи далека від вимог поточного моменту наука. В ті часи навіть науку поділяли на корисну і некорисну, не думаючи про її єдність. Таку науку і мистецтво вважали тільки приємним, але навіть не завжди корисним і потрібним супроводом життя людини. Тут же сховане найважливіше. І я думаю про зброю, хоч як наївно й безглуздо здається це нам, сучасним людям.

Веда замовкла, пильно дивлячись на двері.

– Може, це просто наборний механізм, і ми відкриємо його, прослухуючи мікрофоном, – раптом сказала вона, підходячи до дверей. – Рискнемо?

Міїко метнулась між дверима і подругою.

– Ні, Ведо! Навіщо цей безглуздий риск?

– Мені здається, що печера ледве тримається. Ми підемо, а повернутися вже не зможемо… Чуєте?

Невиразний далекий шум час од часу долинав у камеру перед дверима. Його чути було то знизу, то зверху.

Але Міїко лишилась непохитною. Вона стояла спиною до дверей, широко розкинувши руки.

– Коли там зброя, Ведо, то як вона може бути незахищена… Ні, ці двері злості такі самі, як і інші.

Через два дні в печеру доставили портативні апарати: відбивний рентгенівський екран для перегляду механізму, фокусований ультрачастотний випромінювач для руйнування внутрішнього зв’язку деталей. Але застосувати прилади не довелося.

Несподівано з черева печери почувся уривчастий гул. Ґрунт під ногами людей струснувся, і вони інстинктивно кинулись до виходу – дослідники були в третій, нижній печері.

Гул дужчав, переходячи в глухий скрегіт. Очевидно, все громаддя вкритих тріщинами порід осідало по скидовій лінії вздовж підніжжя хребта.

– Все загинуло! Ми не встигли. Рятуйтеся, скоріше нагору! – розпачливо закричала Веда, і люди кинулись до візківроботів, направляючи їх на ходу у другу печеру.

Учепившись за кабелі роботів, вони видерлись по колодязю. Гул і здригання кам’яних стін переслідували їх по п’ятах і, нарешті, наздогнали. Страшенний гуркіт… Внутрішня стіна другої печери зникла в проваллі, що утворилось на місці колодязя – ходу в третій зал. Повітряна хвиля буквально змела людей разом з пилом і дрібним щебенем під склепіння першого залу. Археологи розплаталися на долівці, чекаючи загибелі.

Клуби пилу, що ввірвався в печеру, поволі осідали. Крізь його туман стовпи сталагмітів і виступи не змінювали своїх обрисів. Знову мертва тиша запанувала в підземеллі…

Опритомнівши, Веда підвелась. Двоє співробітників підхопили її, але вона нетерпляче вирвалася.

– Де Міїко?

Її помічниця, прихилившись до низького сталагміту, старанно обтирала кам’яний пил з шиї, вух і волосся.

– Майже все загинуло, – відповіла вона на німе питання. – Неприступні двері лишаться замкнутими під товщею каміпня в чотириста метрів. Третя печера зруйнована повиістю, а друга… другу ще можна розкопати. В ній для нас найцінніше, як і тут.

– Це так… – Веда облизнула пересохлі губи. – Але ми винні, бо надто зволікали і були надто обережні. Ми повинні були передбачити обвал.

– Бездоказове передчуття. Але журитися нічого. Хіба ми укріплювали б гірські громаддя заради сумнівних цінностей за дверима? Особливо, якщо там нікчемна зброя.

– А коли витвори мистецтва, неоціненної людської думки? Ні, ми могли б діяти швидше!

Міїко знизала плечима і повела пригнічену Веду вслід за товаришами туди, де був чудовий сонячний день, радість чистої води і заспокійливого електричного душу.

Мвен Мас за звичкою ходив з кутка в куток по кімнаті на горішньому поверсі Будинку Історії в індійському секторі північного жилого поясу. Він переїхав сюди тільки два дні тому після роботи в Будинку Історії американського сектора.

Кімната – вірніше, веранда з зовнішньою стіною з суцільного поляризуючого скла – була звернена до спніх далей гористого плоскогір’я. Мвен Мас час од часу вмикав віконниці перехресної поляризації. Кімнату наповнювала сіра напівтемрява, й на гемісферному екрані пливли повільною низкою електронні зображення картин, уривків старих кінофільмів, скульптур і споруд, які він перед тим відібрав. Африканець переглядав їх, диктуючи роботусекретарю записи для майбутньої книги. Машина друкувала, нумерувала сторінки і обережно складала, розбираючи їх по темах або узагальненнях.

Стомившись, Мвен Мас вимикав віконниці і підходив до вікна, спрямовуючи погляд вдалину і довго обдумуючи бачене.

Він не міг дивуватись, як багато того, що ще недавно становило культуру людства, відійшло в минуле. Зовсім зникли характерні для ери Світового Возз’єднання словесні тонкощі – розмовні і письмові хитрощі, що вважалися ішлись ознакою великої освіченості. Припинилося зовсім писання, як музика слова, таке поширене ще в ЕСП – еру Спільної Праці, зникло мистецьке жонглювання словами, так авана дотепність. Ще раніше відпала потреба у маскуванні своїх думок, така важлива для ЕРС. Усі розмови стали значно простішими і коротшими. Очевидно, ера Великого Кільця буде ерою розвитку третьої сигнальної системи людини, або розуміння без слів.

Час од часу Мвен Мас звертався до завжди бадьорого механічного секретаря з новими формулюваннями своїх думок:

– З першого століття ери Кільця бере початок флюктуативна психологія[57] мистецтва, заснована Людою Фір. Саме їй вдалося науково довести різницю емоційного сприймання у жінок і в чоловіків, розкривши ту область, що багато століть існувала як напівмістична підсвідомість. Але довести в сучасному розумінні – менша частина справи. Люді Фір вдалося більше – накреслити головні ланцюги чуттєвих сприймань, завдяки чому стало можливим добиватися відповідності їх у різних статей.

Дзвінкий сигнал і зелений сналах раптом покликали африканця до ТВФ. Виклик, переданий в години занять, означав щось серйозне. Автоматичний секретар вимкнувся, і Мвен Мас збіг униз, в камеру далеких переговорів.

Веда Конг з западинками на подряпаних щоках і глибокими тінями під очима вітала його з екрана. Мвен Мас зрадів і простягнув до неї свої великі руки, викликавши кволу посмішку на заклопотаному обличчі Веди.

– Допоможіть мені, Мвен. Я знаю, що ви працюєте, але Дар Вітра нема на Землі. Ерг Ноор далеко, а крім них, у мене тільки ви, до кого я можу звернутися з будьяким проханням. У мене нещастя…

– Що? Дар Вітер?..

– О ні! Завал на місці розкопок печери. – І Веда коротко розповіла про події в печері ДенОфКуль. – Ви зараз єдиний з моїх друзів, який має право вільного доступу до Віщого Мозку.

– До якого з чотирьох?

– Нижчої Визначеності.

– Розумію. Треба розрахувати, як добратися до стальних дверей з найменшою затратою праці і матеріалів?

– Саме так!

– Дані зібрали?

– Ось вони.

– Слухаю.

Мвен Мас швидко записав кілька рядів