Василь Биков - Круглянський міст

виписала відповідний документ, який він з радістю привіз жінці. Та, не менше його зрадівши, приготувала смачний обід з українським борщем, який він завжди любив, застелила стіл новим обрусом. Однак виявилося мало хліба, і він вирішив збігати в хлібну крамницю на сусідній вулиці. Господиня дала йому грошей — двадцять п’ять карбованців однією купюрою, він хутко купив хлібину й рушив додому. Йому можна було йти навпростець, через двір, біля дитячого садка, а можна вулицею, де на рогу містилася тутешня пивничка з ласкавою назвою «Уралочка». Не подумавши, він пішов по вулиці і біля пивнички, звичайно ж, натрапив на давніх дружків — одноокого Йосю і Колю Валявку. Ті дуже зраділи зустрічі, бо не бачилися від початку літа, і спитали, де був. «Лікувався, — сказав він. — У ЛТП». «Ну, і як?»

— «Порядок. І довідку маю». Друзі дуже пожвавішали — довідку належало обмити. Він завагався, але ті сказали: «Не бійся, можеш не пити. Ми за тебе вип’ємо». Як було відмовити добрим хлопцям випити за себе, і він зайшов — на хвилинку. Та «хвилинка», однак, затягнулася, він вибрався з «Уралочки» десь опівночі в дим п’яний без грошей і без хліба. Його господиня три дні проплакала, а потім зібрала його майно в старий чемодан і виставила його на ганок. «Ти мені більше не чоловік. Тим більше, ми не розписані»…

Опісля були ще жінки, добрі і злі, декотрі спробували переінакшити його, відучити від згубної пристрасті. Були ще два ЛТП, один ганебний присуд «до хімії». І все марно, без жаданого наслідку. Колишній зампотех не міг перемогти в собі невситного сіренького пацючка, пацючок послідовно перемагав зампотеха. Останній страждав, сварив себе за невдачі і зриви, але продовжував пити, спинитись він уже не мав сили. Головне — не міг вистрибнути з певного кола друзів. Кожного дня він був під мухою — за свої, зароблені, чи на халяву, у борг. Випити було куди легше, ніж придбати поїсти, і він частенько швендявся по вулицях голодний, нервово нап’ятий від незадоволеного жадання все того ж — випити. Тільки опинившись у зоні, на абсолютній самоті, якось угамувався, може, тут посприяла природа, а може, страх набратись радіації, хто знає. Можливо, також, що справа в примітивнім ладі життя, де не було місця випивці. Справді, ніхто його тут не підохочував, не смикав і не забороняв, тут він цілий день почувався самостійним, залежним лише від власної волі. А свобода, смак якої він добре спізнав у бомжуванні, мов наркотик, тягнула його до ще більшої свободи. Здається, вже тут вона стала абсолютною, і він окриляв. Якби лише про цю атомну зону не справдилися різні страхіття — щодо радіації, опромінювання, радіонуклідів та їх наслідків. Але, думав він, хіба небезпечна тільки зона? Хіба не хворіють і не помирають звіддалі від неї — від раку, серця, від СНІДу нарешті. І яка різниця, від чого померти, коли настане той час. Він сам сто разів міг загнутись, але його час, мабуть, ще не настав. А як настане, він не шкодуватиме. Бо таке було життя.

Ранньою весною міліціонери викурили їх з порожньої закинутої дачі, де він з іще одним небораком перебули зиму. Та ще навісили на них грабунок майна, якого вони й не бачили, бо дачу пограбували до них. Саме тоді він вирішив — у зону! Мабуть, іншого місця на землі для нього не залишилося. Принаймні, подумалося, що в зоні його шукати не будуть і він проживе там у спокої, скільки дасть Бог. Знову ж його напарник, колишній інструктор райкому, сказав, що в зоні або відразу гинеш, або загартуєшся, як сталь. Напарник знав, бо він сам походив з району, який опинився в зоні. Правда, разом їхати колишній інструктор не захотів, мав якісь причини. Він же значних причин не мав і поїхав, як колись їхали на цілину чи на ВАМ. Втрачати йому не було чого. Грошей він не мав, чим харчуватися в зоні, інструктор не сказав. Але в його пропотілій шапці з літньої пори стирчав ржавий рибний гачок, який його й виручив. Вже ж він беріг його, той гачок… Загалом біля річки влітку жити було можна, ніхто його тут не тривожив, за два місяці він не зустрів жодної людини. Збіглий з частини солдат був перший, хто тут з ним привітався, і він був хлопцю радий. Усе ж, мабуть, людина не повинна жити в самотності, навіть вовк один не живе.

Якби ось лише краще почуватись…

Досі у нього не було підстав нарікати на здоров’я, почувався непогано навіть на півночі. Правда, тоді він пив. А тут як вип’єш — раптом натрапив він на виразну думку, від якої останнім часом якось зовсім одвик. Не п’є — ось у чому причина, а не в тій радіації…

Ранком, як тільки почало сіріти, побіч заворочався солдат, і бомж зрозумів, що той просинається. Сам він лежав мовчки, не маючи охоти вставати і навіть розмовою порушувати ранкову тишу лісу. Не розплющуючи очей, слухав, як солдат підвівся, трохи посидів, одягнув бушлат.

— Піду. По вогонь, — сказав нарешті хлопець.

Бомж помовчав трохи. Таке рішення солдата не сказати, щоб було для нього несподіванкою, але не відгукнулося й радістю. Дуже тривожно було на душі у бомжа, і він спроквола спитав:

— І куди підеш?

— А там хутір. За річкою.

— За зоною?

— За зоною.

Солдат перевзувся, встав, зробив свою справу поблизу. Але не йшов. І бомж, набравши більше повітря в болючі груди, сказав:

— Ти той… Може, не варто і вертатися? Сюди…

— А куди ж? — повернувся до нього солдат. — Куди ж більше?

— Ну, мало куди. Світ великий.

— Світ великий, а місця нема. Вважай, для нас ніде нєт.

— Для нас нєт, — погодився бомж і ледве стримався, щоб не заплакати. Сльози чомусь підступили до нього надто близько, аж закрутило в носі. Але коротким намаганням він угамував себе.

Солдат уже скакнув з обриву, як бомж його зупинив.

— Чуєш… Ти там це… Ну, може, чверточку хоч? Ну, самогону, якщо може…

— Що?

— Ну, той… Випити мені,