Томас Тімайєр - Місто заклиначів дощу

Чому, чому вона на мить утратила пильність? Лише один крок уперед або вбік — і Волкріс залишилася б неушкоджена. Чи він тому причиною з цим безглуздим поклоном?

Одного погляду виявилося досить, аби переконатися: її рани смертельні. Одяг войовниці наскрізь просочився кров’ю, дихання щохвилини уривалося, пульс ледве прослуховувався. Якщо хтось і здатний їй допомогти, то це тільки Еліза!

Гумбольдт підхопив Волкріс на руки і стрімголов кинувся бігти до входу в головний тунель, гукнувши на ходу:

— За мною, бігом! Потрібно забиратися звідси, поки не наскочили «воїни»! І не забудьте обприскати одяг запахом комах!

Юпан переклав розпорядження своїм людям, і йому не довелося повторювати двічі. Незабаром усі вони мчалися по тунелю слідом за вченим. Лише один з індіанців затримався, щоб відрубати мечем кіготь Королеви — на згадку про легендарну битву в надрах Нижнього світу.

Макс Пеппер біг одразу за Губольдтом.

— Чи можу я вам чимось допомогти, сер?

— Ви не могли б понести мій арбалет і сумку з газовими зарядами?

— Звичайно!

Пеппер перехопив зброю вченого і тривожно запитав:

— Як ви думаєте, вона справиться?

— Важко сказати напевно, — відповів Гумбольдт. — Рани дуже глибокі. Є переломи, і дуже складні. А про наслідки дії цієї отрути можна тільки гадати. — Він помовчав, але потім запитав: — Ви, як я здогадуюся, були близькі з Волкріс?

Редактор зам’явся.

— Вол — приголомшлива жінка. Нікого подібного я в житті не зустрічав. Хоча, признаюся, бували хвилини, коли я з радістю скинув би її з найближчої скелі.

Гумбольдт кивнув.

— Можете повірити, я добре знаю, що ви хочете сказати…

За наступним поворотом чекали індіанці, котрі встигли їх випередити. Юпан показав уперед і стривожено сказав:

— Мій розвідник говорить, що головний тунель заблоковано. Ціла армія «воїнів», вони вкрай збуджені і агресивні. Нападають на все, що рухається, навіть на своїх родичів. Запах більше не діє, ми не можемо рухатися далі.

— Очевидно, звістка про смерть Королеви вже поширилася, — зауважив Босуелл. — Тепер вони хочуть знайти і покарати винуватців.

— Будемо пробиватися обхідними шляхами, — зауважив Гумбольдт. Його рука миттю пірнула до внутрішньої кишені куртки.

— Але як? — перелякано вигукнув Пеппер. — Якщо ми заглибимося в цей лабіринт, нам звідти нізащо не вибратися. Там можна проблукати до другого пришестя.

— Дарма. У нас є щось, що не дасть нам заблукати, — вчений підніс угору руку. На його долоні лежав невеликий блискотливий предмет. Опуклість у формі ока на його поверхні легенько тремтіла і час від часу оберталася навколо осі.

На щастя, крихітний шматочок сірого металу, на який постійно указував прилад, залишився в одній із сумок на «Пачакутеку», а той у цю хвилину був біля входу в розколину.

Дощ припинився. В небі ще мчали рвані клапті хмар, але де-не-де крізь них уже пробивалося рівне світло надвечір’я.

Шарлотта нерухомо лежала на палубі. Очі її були заплющені, а обличчя повернене до неба. Плаття і блузка дівчини були брудні й подекуди розірвані, волосся сплутане, а шкіру вкривали численні садна й порізи.

Від побаченого серце в Оскара буквально стискалося. Він так сподівався врятувати її, але, здається, не встиг. І тепер усе, що він міг зробити для неї, — сидіти поряд і тримати дівчину за руку. Рука Шарлотти була страшенно холодною і нерухомою, і від цього на його очі наверталися безсилі сльози.

— Ти зовсім нічим не можеш зарадити? — знову і знову запитував він Елізу. — Ми запізнилися?

Чаклунка тільки знизувала плечима.

— Я зробила все, що могла, все випробувала, — відповіла вона. — Решта залежить від самої Шарлотти. Я більше нічим не можу їй допомогти.

Оскар закусив губу. Раптом у нього виникло непоборне бажання поцілувати дівчину. Йому було байдуже, чи дивляться на нього і що при цьому подумають. Відчуття було неймовірно сильним, сильнішим за будь-які його колишні переживання.

Він нахилився і припав до уст Шарлотти. Мить тривала цілу вічність. Губи дівчини спочатку були холодними і сухими, але потім йому здалося, що вони трохи потепліли. Потому він випростався і змахнув сльози.

І раптом Шарлотта розплющила очі. Її груди здригнулися, а потім почали повільно підніматися й опускатися. Ніздрі затремтіли. Рот відкрився, і вона вдихнула цілющого гірського повітря.

Її погляд зустрівся з потьмареним ще поглядом Оскара.

— Ти мене поцілував? — ледве помітно ворухнулися її губи.

Він спалахнув. Невідомо, що в цю хвилину вразило його більше: те, що дівчина опритомніла, чи те, що його піймали на гарячому вчинку.

— Я… еге ж. Ти й справді жива? — пробурмотів він, затинаючись.

— Хотілося б вірити, — Шарлотта із стогоном спробувала підвестися.

Еліза підхопила її під руки.

— Обережніше, дівчинко, — шепнула вона. — Отрута все ще в твоєму тілі.

Шарлотта поглянула з подивом.

— Отрута? Яка отрута? Що тут трапилося? Де дядько?

— Вони все ще в печері.

Дівчина обхопила руками голову і застогнала. Еліза відразу простягнула їй келих із темно-коричневою рідиною.

— Випий це, буде легше.

Оскарові це зілля здалося підозріло схожим на те, яким чаклунка відпоювала його в Берліні.

Шарлотта обхопила келих обома руками і насилу піднесла до губ. Зробила кілька ковтків і зупинилася. На її щоки поволі повертався рум’янець.

Але не встигла вона покінчити з ліками, як із розколини почулися гучні голоси.