Надія Павлівна Гуменюк - Вересові меди

В хаті заплакав Дмитрик. Дана інтуїтивно рвонулася до дверей, але раптом зупинилася, повернулася і кинулася стежкою від хати, через сад.

– Стій! – Арсен наздогнав її, коли вона вже вибігала до поля. – Стій, кажу! Та дослухай же мене!

Від польової дороги, що петляє між селом та лісом і різко вигинається луком до хутора, осиротілого після Димчиної смерті й тепер уже нічийного, завертає зелена військова вантажівка. З голосним бібіканням підкочується аж до самих вересових кущів. З кабіни висовує голову Арсен.

– Агов, кохана! Ти тут?

Дана ставить перед собою кошика, розсуває червоно-рожевого куща, з-за якого вже ой як давненько виглядає цю вантажівку, махає рукою.

– Тутечки!

– Ой! А це справді моя рідна дружинонька чи лісова мавка? Ану, красуне, покажи, які в тебе очі: сірі? сині? карі? зелені? – Арсен пильно приглядається до неї, наче не впізнає, усміхається, полегшено зітхає, впівоберта повертається до водія. – Ні, це таки справді моя дружина. – І вже до Дани: – Ледве розшукав тебе серед цих заростів. Часом не забула, чарівнице квіткова, що пора в дорогу збиратися?

– Зараз… Ще ось ці гілочки обірву і поїдемо.

Вантажівка підминає під колеса кілька сухих гілок, що вистрілюють котроткою кулеметною чергою, і зупиняється. Арсен вистрибує з кабіни, за ним повагом виходить хлопець у міліцейському однострої. Щуплий, рудий, клаповухий, з білими віями і тоненькою щіточкою вусів, якою, напевно, намагається візуально додати собі трохи років і солідності. Але по-дитячому здивовані сірі очі зводять нанівець це його намагання.

– А нащо ви рвете ці квіточки? Хіба ж вони на щось годяться? Це ж якийсь бур’ян.

– Не бур’ян, а верес, – пояснює Дана і відступає вглиб заростів. – З нього у нашому селі споконвіку вересовий мед виготовляють, дуже-дуже помічний. От вирішила трохи нарвати, у місті ж вересу не знайти. А ви шотландську легенду про вересовий мед читали?

Міліціянт заперечно киває головою.

– Та я не… Ні, не читав. А що, в Шотландії теж росте верес? Це ж десь на півночі, де дуже холодно.

– А він не боїться холоду. Як вас звати?

– Іван. Тобто товариш Іван Зайчук.

– То слухайте, товаришу Іване. Жили колись у Шотландії пикти, корінний народ тої країни.

– Корінний, це як? Ті, що корінці їдять? – хмикнув у руденькі вуса міліціянт.

– Головний, значить. Той, якому та земля належить. От як на нашій землі корінний народ українці, так там були пикти.

– А-а-а, ну тепер ясно.

– Були вони надзвичайно сильними і жили більше як по сто років. А все тому, що вживали вересовий мед. А рецепт його приготування тримали у великій таємниці. Дуже хотів один король вивідати ту таємницю, а вони її не видавали. Винищив він усіх пиктів, залишилося всього двоє – батько і син… Та ви обривайте цвіт, товаришу Іване, обривайте, допоможете мені, то хутчіше й поїдемо.

Міліціянт слухає Дану і незграбними пальцями обриває дрібні квіточки. А вона з тривогою поглядає в бік вантажівки.

– Ну от, мабуть, і досить, – передає хлопцеві кошика з цвітом. – Ідемо, а то мій чоловік, либонь, уже сердиться. Він, знаєте, не дуже вірить у народну медицину та в легенди. Чистий реаліст. Що поробиш – солдафон…

– Так що ж ті батько і син? Видали таємницю чи не видали?

– Ні, товаришу Іване, не видали.

– А живими хоч зосталися?

Дана мовчить. Міліціянт щось думає, мригає рудими вусиками, зрештою сідає до кабіни і кладе руки на кермо. Дана вмощується поруч з ним. Арсен ставить кошика у кузов, застрибує туди сам і залазить під брезент, ще в селі кинутий у вантажівку – на випадок дощу. Дощу ще немає, але осіння мжичка вже осідає дрібними крапельками, тож брезент виявився дуже доречним.

У хаті вже все зібрано і пов’язано у клунки та вузлики. Тільки два образи, на одному – Ісус, на другому – Богородиця з дитям, висять на покуті, сумовито поглядають на складені речі і людей, що метушаться навколо них. Дана вирішила не знімати образів – хай стережуть хату. Поки в хаті є ікони, вона не покинута, у ній живе дух її господарів. Так колись казав тато Дмитро.

Михайлик вчепився руками у колиску, наполягає, щоб і її забрали з собою. Арсен знімає колиску зі сволока, але несе не до вантажівки, а до комори – ставить на куфер, прикриває стареньким ходником.

– У місті ми купимо Дмитрикові ліжечко. А колиска хай залишається тут.

– У ліжечка немає вервечок і на ньому не можна робити гойда-да, як у колисці, – впирається Михайлик. – Як я буду в ліжечку Дмитрика колисати? Ну як?

Але за хвилину-другу він забуває про свою вимогу. Сидить у кабіні біля Дани, натискає пальчиком на бібікалку, підстрибує від задоволення і підганяє водія:

– Та поїхали вже, дядьку Іване!

Дорогою минають кілька блок-постів. Вартові в одностроях віддають честь офіцерові, що під час зупинок зістрибує до них з машини. Старша жінка у кузові, з головою накрита брезентом – від вітру та мряки, – їх не цікавить. Молода з немовлям на руках та непосидючим малим поруч – тим більш. І тільки неподалік від Рожища похмурий страж дороги змушує показати не тільки Арсенові, але й