Андрій Левицький - Сонячна магія

— Яких звіряток?.. — зовсім заплутався Геб.

— Не має значення! — пес вчепився передніми лапами в холоші Геба й почав смикати його, волаючи: — Вода, вода тут є, малий?

— Не знаю. Яка вода?

— Мокра! Бочка або дві? Немає, так? Тоді треба змотуватися! Швидко, швидко, швидко!

Гебвін вирішив, що відповідь «ні» буде цього разу недоречною, тому поцікавився:

— Куди?

— У підвал, — відрубав Ноббі й здригнувся, глянув угору, бо йому на голову впала чимала тріска. — Вежа валиться! У мене в підвалі був потаємний хід… — він прослизнув поміж ногами Геба та рвонув сходами донизу.

Рипіння снігу та гарчання наближалися. Геб услід за Ноббі скотився трьома сходовими маршами, проліз через люк у підлозі, а далі вузькими дерев’яними східцями спустився в темний, звивистий коридор. Йому здавалося, що кроки й рик таємничої прототварі лунають над головою, серед руїн.

Сопіння Ноббі, що біг попереду, перемежовувалося голосінням і тихою лайкою. Коридор зробився вужчим, Гебові довелося пригнутися, коли він почав торкатися земляної стелі головою. Підлога під ногами затрусилась.

— Тут! — дзявкнув Ноббі. — Стій, малий, на мене не наступи!

Перед ними був пересохлий колодязь. На однаковій відстані зі стіни стирчали іржаві залізні скоби.

— Ось він, мій потаємний хід, — повідомив Ноббі.

У темряві Геб тільки й зміг розгледіти, як пес поставив передні лапи на другу знизу скобу, потім закріпив задні на нижній. Судомно підібгав хвоста й спробував піднятися далі, але звалився на спину, під ноги Гебвінові.

— Лапи! — заверещав він, смикаючись і звиваючись, як безпорадне дитинча. — Лапи, а не руки! За що такі напасті, га? Агов, малий, ти де? Чуєш мене?

— Чую, — мовив Геб, схиляючись над псом. — Не репетуй, тут я.

— Як же не репетуй, коли не руки, а лапи? Думаєш, приємно це? Підніми мене. Тільки обережно!

Довелося перекинути пса через плече й притримувати його рукою. Ноббі вчепився кігтями в його пальто й пихкав та скавулів над вухом, поки Геб незграбно пнувся від скоби до скоби.

У страху не тільки очі великі, але й вуха — коли вони опинилися на поверхні, Геб зрозумів, що прототвар поки ще не так близько, як йому здавалося. Шелест снігу під її лапами чувся не серед руїн замку Каштеляна, а десь за найближчим пагорбом. Зате в замковому дворі панували рипіння та потріскування Безвихідної вежі, яка поволі осідала.

Витягнутий з колодязя Ноббі підбадьорився й зіскочив на землю.

Він уже забув про хвилинну безпорадність і вже командував: «За мною, малий!» Пес помчав уперед, петляючи поміж кам’яних брил, геть від вежі… й раптом зупинився.

Гебвін мало не налетів на нього й теж зупинився. Ноббі завмер, дивлячись у небо.

— Бардо? — промовив він.

Геб теж поглянув угору. Просто над замком чорнота густішала, там плавало якесь розпливчасте тіло. Воно повільно переміщувалося в повітрі слідом за втікачами, і всередині нього поступово вимальовувалося тьмяне коло світла. Ще кілька секунд Геб дивився, не розуміючи, що це, а потім і біля його ніг виникло світло. Гебвін перевів погляд на пса. Той зігнувся і крутився на одному місці, перебираючи лапами дедалі швидше й швидше.

— Що ти робиш? — здивувався Геб.

Відповіддю йому був свист повітря навколо тіла Ноббі, який, обертаючись, перетворився на сіру дзиґу. Від нього навсібіч полетіли іскри.

— Ноббі, що з тобою? — повторив Гебвін.

Іскри зібралися в мерехтливий ковпак, що накрив Ноббі, яскраво спалахнули й згасли.

Пес залишився колишнім, хоча Геб помітив одну дивну річ — якщо він відводив погляд і дивився трохи збоку, то йому починало здаватися, що тіло Ноббі накриває ковпак, по якому зміяться іскри.

— Маскування, — пояснив пес. — Щоб Тодол не міг зрозуміти, якого я прибрав тепер вигляду. Хоча тебе він розгледів добре. У цьому тілі чаклувати дуже важко. Добре, не стовбич, мерщій ходімо!

Вони поминули пролам у стіні й пологим схилом збігли до поля. Товстий шар снігу нагадував вершковий крем, що вкривав величезний торт. Ліворуч і праворуч поле тяглося, скільки оком можна було охопити, а попереду закінчувалося на узліссі. Поки вони були в замку, вітер устиг розігнати хмари. Над засніженим краєвидом у всій своїй зимовій красі чорніло зимове небо.

А посеред неба плавало око. Завбільшки воно було як двоповерховий будинок, а формою нагадувало човен. У центрі мерехтіло коло зіниці.

Геб почув гуркіт позад себе й озирнувся. Безвихідна вежа впала.

— Край, прощавай, старе тіло, — мовив Ноббі скорботно. — Привіт вам, блохи, будка, «фу» й «лежати»!

Неспокійна тиша стояла над пагорбами й лісом — тиша морозяної зимової ночі — тільки замет, просідаючи, зарипить чи затріщить під вагою снігу гілка, забурчить уві сні, перевертаючись із боку на бік, ведмідь у своєму барлозі…

Стискаючи волохатий зашийок, Геб