Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

Спорудивши барикаду перед ліфтами.

Захопивши всі поверхи. Останнім горем приречених на це людей — мешканців вежі.

Від першого до останнього поверху.

— А тепер ми подивимося.

Почути шурхіт і вистрелити, перш ніж озирнутися на зірвану попередньою чергою зі стіни картину. У воду, що вихлюпнулася з неї, на раковини, що посипалися з полотна.

Дикі Пси теж розповідають казки своїм цуценятам:

— Жив собі пес. Він був звичайним псом — злим, диким і скаженим у літню спеку. Він жив, полював на тих, хто посмів прийти до його будинку, та зустрічав піснею появу місяця. А одного разу він пішов з іншими псами на велику війну. Війну заради слави, війну заради нових пісень. Він і ще дуже багато псів.

— І вони перемогли?

— Ніхто з них не повернувся. Бо вони зустріли чудовисько. Божевільну істоту у важких кутих черевиках.

Дикий-дикий Пес. Досить поцілити в тебе, і ти помираєш.

Я підійшла до вежі. Я стала перед нею і задивилася на яскраво осяяні вікна.

Чотири житлові поверхи, маленькі квартирки для маленьких людей. Чотири поверхи, наповнені малесенькими мерцями в їхніх малесеньких кімнатках з меблями, що їх потрощено пострілами.

Пси біля вікон. Пси дивляться вниз.

— Ось вона.

— Де?

Відштовхнувшись від стіни, я залетіла у вікно:

— Пах! Пах!

Два мертві Пси.

Я вже була у вежі. І я ненавиділа Псів.

Мені варто було підняти розчавлену іграшку та покласти її до колиски, щоб усі вони були приречені.

— Я — ваш суддя.

— Ми твоя смерть.

— Тепер уже ні.

Обходячи креслення, зметені з пересунутого до дверей столу і розбиті ударом окуляри.

Я стріляла впритул. Я вбивала їх.

З’явившись із-за спини і навіть не покликавши «Агов». Я була розлючена. Я ненавиділа їх.

Вони теж лютували. Вони гарчали, вловивши терпкі пахощі мого палаючого пороху. Вони ненавиділи мене. Але я була щоразу не там і виходила не звідти, звідки вони чекали.

На що перетворилися гори упаковок, які впали разом зі стелажами у магазині для мешканців шістнадцятого поверху!

Пес, що підхопив упаковку з соком і роздер її зубами. Помер, розбризкавши на всі боки сік.

На даху вежі в п’яти кварталах звідсіля, з важкою рушницею, припавши до м’якого краю окуляра.

Пес біля вікна, що впав на підлогу без голови та без капелюха. Але не випустив автомата.

Автомат, що впав на підлогу. Залитий кров’ю, зі слідами пальців, які востаннє затискали приклад.

— Хазяїн…

Упав і вмер.

Доки не з’явиться інший, хто підбере його і оживить своєю люттю.

— Хазяїн. Чий?

— Давай туди.

— Та-та-та-та!

Навіть вставленим у рот музиканта, що випалив свій мозок травами.

— Та-та-та-та!

Якби в мене був автомат, я робила б зарубки, наприклад, "," — для кожного з мертвих Псів.

На поверсі пральні їх було троє. На поверсі для сушіння білизни в лабіринті простирадел і мотузок я знайшла ще двох. Тож, вийшло б:

",,,"

Знаки смерті на небі. Знаки смерті на прикладі Крихітки.

Але я не маю автомата. У мене є тільки великий пістолет.

Поверх контор для тих, хто хотів вести свій маленький бізнес прямо у вежі, де жив.

Я ступила крок у коридор до скляних дверей із безліччю написів білою фарбою.

— Стій.

То не був голос Дикого Пса.

Та й спина моя відчула не автоматне дуло.

— Ти що тут робиш?

— На мене чекають, — сказала я.

— Ті, що