Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

— Щ-щ-ща-а-ах-х-х-х!

— Пах!

— Та-та-та-та!

Усю довгу ніч, доки розлючені Дикі Пси не поїхали вбивати мене.

— Поїхали! Поїхали! Поїхали! — підганяв своїх Дикий Пес із накинутим на плече автоматом.

Сходами, у ліфтах, до машин біля тротуару.

— Поїхали! Поїхали! Поїхали!

Люті. Люті. Люті. Розлючені Дикі Пси.

Три машини, повні озброєних Псів в останні секунди біля тротуарів.

Повернути один ключ. Другий. Третій. І гучний вибух.

Відразу три вогненних стовпи! Відразу три вибухи! Були Пси, і немає Псів. Тільки ковпак зі стукотом котиться бруківкою від машини та обплавлений ліхтарний стовп.

Кап, кап, кап. Розплавлений метал стовпа на розплавлений метал машини.

— Щ-щ-ща-а-ах-х-х-х!

— Пах!

— Та-та-та-та!

А ще:

— Б-Б-БА-А-А-А-А-АХ-Х!!!

Більшість Псів мовчала. Тільки двоє говорили з Вітчимом, що прийшов до них.

— Нас було сто. Нас зосталося тридцять.

— Настав час покінчити з цим.

— Ми стомилися.

— І ми хочемо піти.

— Це неможливо, — Вітчим хитав головою.

— Ми хочемо знову стати псами.

— Перекиньте нас на псів.

— Повернення не буде, — сказав Вітчим. — Вам доведеться залишитися тут.

— Ми просимо.

— На жаль.

— Ми поки тільки просимо.

Вітчим посміхнувся й пильно глянув йому у вічі. І не витримавши цього погляду, Дикий Пес кинувся на нього. З гарчанням, ощирившись та цілячись у горло.

Вітчим навіть не поворухнувся.

Навіщо?

Адже з-за його спини вискочили дві безликі тварини, перехопили Дикого Пса і миттю розірвали його навпіл.

Вітчим торкнувся до похилих плечей тварин і зупинив їх:

— Я гадаю, що…

Пси мовчали. Ніхто не дивився на нього.

— Я бачу, ви все зрозуміли правильно.

І Вітчим пішов до виходу, поманивши безликих тварин тільки після того, як зайшов у ліфт.

— Униз.

Водій відчинив дверцята, і він сів на заднє сидіння свого сорокаметрового авта.

— Їдьмо.

Машина рушила з місця. А за мить від протилежного тротуару слідом за нею рушила сорокаметрова машина Мачухи, з мерцем за кермом.

— Ми помремо, — сказав Дикий Пес.

— Так, — сказали йому.

— І це скоро станеться?

— Схоже.

— То зробимо так, щоб вони назавжди запам’ятали нас.

— Зробимо.

Загасили цигарки й вимкнули світло. Адже ніхто з них більше не повернеться сюди.

Просто вежа. Вони їхали до неї, бо кілька сотень зірок вишикувалися у нічному небі символом долі, що лихом нависала над нею.

Не відчувши запаху лиха, Пси їхали туди. Вбиваючи назло Вітчиму, вони все одно вбивали згідно з його волею, і тільки тих, на кого чекало пекло.

Зірками. Снами. Приреченістю. Самою долею. Усім життям.

— Ти бачиш зірки? — запитав Кіт.

— Бачу, — сказала я. — Знак лиха.

— Знак неминучості.

— Фатум.

— Тож я їду туди сама?

— Так, — сказав Кіт.

Пси увірвалися до вежі, стріляючи в усіх, хто їм зустрівся. Опустивши сталеві жалюзі першого поверху, на вікнах кав’ярні, у крамниці глянсових книг,