Хлої Еспозіто - Шалена

щоб я йому допомогла. Він і досі думає, що я Бет. Ну ж бо, Алві, увімкни режим Бет.

Напевне, вдень острів здається гарним, але зараз, перед світанням, він схожий на величезного монстра, що виринає з морських глибин. Сонце починає викочуватися з-за обрію, кидаючи довгу чорну тінь з острова на пляж, де ми стоїмо. Я запалюю цигарку й видихаю дим у бік моря, вдивляючись у краєвид.

– Бет. НУ Ж БО.

Думаю, він хоче, щоб я поквапилась.

Я нахиляюся, збираю ще каміння, пхаю його до валізи, щоб він бачив, що я допомагаю, що я корисна.

Я дивлюся на Ніно через плече й зойкаю – помічаю силует чоловіка, що біжить пляжем уздовж лінії прибою. Він наближається. Чорт. Швидко зачиняю валізу, застібаю блискавку.

– Ніно, – кажу я, вказуючи на чоловіка за його спиною. – У нас компанія.

До нас підбігає собака, гарчить і махає хвостом. Це нечупарний дворяга з кудлатою сірою шерстю. Він купався в морі. Собаку дуже цікавить вміст валізи. Він божеволіє, гавкотить, нюхає, дряпає кришку. Господар підбігає ближче.

– Сильвіо! Ні! Mi scusi![140] – каже бігун. Собака скавучить, сумнівається із застиглою в повітрі лапою, потім починає ганятися за власним хвостом.

– Сильвіо!

Пес тікає.

– Mi scusi. Buon giorno[141].

– Buon giorno, – каже Ніно, відморожено махаючи.

Я стою, дивлюся, палю цигарку. Чоловік із собакою біжать собі вздовж берега геть. Вони меншають і меншають. Я дивлюся на Ніно.

– Дай мені пістолета.

– Що? Ні.

– Дай. У моєму немає патронів.

– Нізащо, – каже Ніно.

– Треба вбити його. Швидко! Він тікає!

– Він нічого не бачив, – каже Ніно.

– Це збіса ризиковано…

– Сьогодні ми більше нікого не вбиваємо.

– Шкода.

– Якщо тільки вони не хочуть убити нас.

– Ну добре. Нехай. Ну хоч собаку можна було пристрелити?

Викидаю недопалок у бік моря. Ніно набирає ще жменю каміння й кидає до валізи.

– Ми геологи, збираємо зразки, – каже він.

– О п’ятій ранку?

Треба було вихопити пушку й самій застрелити його. Він нас бачив. Він бачив мене. Він добре бачив моє обличчя… Коли валізи наповнено галькою, я застібаю блискавки й ми разом тягнемо священика пляжем до фургона. Він збіса важкий. Важчий навіть за Амброджо. Нам доводиться раз у раз зупинятися й відпочивати. Від Ніно з однією здоровою рукою допомоги немає. Жодної користі. Ну правда, я б сама швидше впоралась. Потім із надлюдськими зусиллями ми запихаємо валізу назад до багажника й біжимо на пляж по дві інші. Я виснажилась. Це однозначно можна врахувати за заняття спортом. Це ж важка атлетика. Я спалю більше калорій, ніж у басейні чи на клятому пілатесі. Ми вантажимо валізи на священика, і тут Ніно бачить машину.

– Що ти, в біса, наробила?

Передок машини висить навскоси. Табличка з номером тріснула. Фари розбиті. Виглядає кепсько. Непоганий результат!

– О, ну я лише трішки стукнулась…

– Вона зламана, так їхати не можна. Нас зупинить поліція.

Він відриває те, що лишилося від розбитого бампера, й кидає на заднє сидіння.

– Ах, як шкода. Доведеться нам узяти «ламбо».

– Бетто! Madonna! Ти мене з розуму зводиш!

Ми сідаємо в машину. Я намагаюся не видаватися надто задоволеною.

* * *

– Я знаю, де ми можемо їх скинути, – каже Ніно. – Звертай ліворуч.

Я різко повертаю, нас із силою відкидає. Ніно врізається в двері. Він тримається за рану й розлючено дивиться на мене. Кататися зі мною – все одно що на атракціонах в Альтон-Тауерс: «Немезиді», «Забутті», «Вагонетці-втікачці». Люди платять великі гроші, щоб їх налякали на тих атракціонах. Серйозно, що йому не так? Мій джгут із сорочки «Ів Сен-Лоран» мокрий наскрізь. Кров просочила його та скрапує на підлогу. У машині пахне як у м’ясній крамниці.

– ААА! – каже Ніно. Він стягає сорочку з руки.

– Нащо ти знімаєш ту штуку? Ти все заллєш кров’ю, – кажу я. – Не хочу, щоб ти мене забруднив. Я тільки перевдягнулась. Далі куди?

– Прямо. Дай мені це, – каже він, показуючи здоровою рукою на зім’яту футболку. Він зняв її з одного з охоронців, перш ніж розпилювати його. Така далекоглядність вражає.

– Ніно, я веду машину. Сам розберися, – кажу я.

– Ти називаєш це «вести машину»? Якби не моя рука, я б тобі показав, як поводитися за кермом. А ти ведеш як білявка.

– Так я й є білявка.

– Точно, – бурчить Ніно.

Я втоплюю педаль газу. Двигун гуде. Потилицю втискає в підголовник. Подивимось, як я зможу розігнатись.

– ААА! – каже Ніно знову. Та це він блондинка. Скімлить через свою руку. А рана ж не така вже й страшна. Куля ледве її подряпала.

– Коли ми скинемо тіла, пересядемо в «ламбо», – кажу я. – Твій мінівен – лайно.

– Це «мерседес»! – каже він. – То була хороша машина, поки ти її не розбила.

Він нахиляється й хапає футболку, обкручує навколо руки. Зубами він тримає один край футболки й міцно її зав’язує. Здоровою рукою витирає піт із чола.

– Гальмуй, – каже Ніно. – Ми на місці.

Тисну на гальма. Зупиняємося на мосту. Висота – метрів п’ятнадцять. Вітряно, прохолодно. Відчиняю двері машини. Виходжу. Хвилі б’ються об скелі, збиваючи білу піну. Відчуваю сіль і йод. Дивлюся крізь поруччя на чорну глибоку воду. Цікаво, скільки тіл там на дні. Це місце ідеально підходить, щоб їх скидати. У мене відчуття, що Ніно вже тут бував. Ми мучимося з валізами, та нарешті нам якимсь чином вдається перекинути їх через поруччя. Вони хлюпають, бризкають, бульбашаться й нарешті йдуть на дно – вниз, вниз, вниз. Я обертаюся, щоб глянути на Ніно, але він уже в машині. Як йому вдається рухатися так тихо? Він як той сексуальний привид, Патрік Свейзі, в тому фільмі… забула назву.

Повертаюся до машини. Так круто, що ми візьмемо «ламбо»! Цікаво, яку швидкість вона може розвинути? Амброджо витискав сто вісімдесят, але я хочу більше. Покажу Ніно, як водять білявки. Будемо в Лондоні засвітла.

Ми виїжджаємо з вілли й крадемося заїздом в хмарці диму від спаленої картини. Бувай, «Чорна перлино»! Па-па. Прощавай.

– Arrivederci.

Цікаво, коли ми побачимося знов. Вивертаю на дорогу, та раптом гальмую.

– Чорт! Забула! Я швидко.

Задкую на доріжку.

– Щось забула? У нас немає часу!

– Я знаю, знаю. Це недовго. Просто… зачекай.

Вистрибую з машини й грюкаю дверима перед ошелешеним обличчям Ніно. Він дивиться в лобове скло й хитає головою. Біжу по рінню та влітаю всередину. З блискавичною швидкістю підіймаюся сходами. Вдираюся в спальню Бет. Так, куди я його поклала? Після