Лариса Підгірна - Омбре. Над темрявою і світлом

Чаша Омбре, надійно захована у кам’яницях замку, навіки залишиться у безпеці. Я пам’ятав слова Великого Магістра товариства лангедокців: "Найбільша немудрість — прагнути скористатися тією силою, якої не розумієш!". Донині шкодую, що не вирізьбив ці слова на тій пам’ятній табличці. Я б, не вагаючись, підписався під кожним словом цього виразу. Іов Претфус. Будівничий.

 не чула, коли він прокинувся. До мене долинав лише приглушений дзенькіт тарілок та апетитні аромати з кухні. Схоже, Люк готував ранній сніданок і це було йому в задоволення. За вікном ще стояла густа зимова темінь.

— Едіто, часу зовсім немає! Прокидайся! — почула я замість привітання з кухні.

Загорнулася у простирадло і, збентежена таким простим звертанням, тінню майнула до ванної кімнати. Вже там, нашвидкуруч умившись, привівши до ладу волосся та одягнувшись, несміливо увійшла до кухні. Хотілося зникнути, розщепитися на атоми та злитися з повітрям. І хоч учора ввечері не сталося нічого такого, що могло б здивувати дорослих людей, відчувала себе вкрай напружено.

Його спокійний як ніколи погляд випромінював упевненість. Люк варив каву.

— Де я можу сісти? — збентежено запитала не до ладу. — Де тобі зручно, — відповів Люк. — Тут або тут... — вказав на лакований табурет та на крісло, встелене м’яким пледом, поряд із його стільцем. — Я б сів отут, — додав він, плескаючи долонею по кріслу. — Отут тобі було б зручніше.

Кава у турці зашипіла, зійшла пінкою. Поки я стояла розгублена, наче старшокласниця, що вперше провела ніч із дорослим чоловіком, Люк спритно розлив каву по філіжанках. Обернувся і здивовано підняв брови.

Підійшов до мене, обійняв, і я мало не зомліла, занурившись обличчям у його м’який светр. Він пахнув гарним парфумом і свіжістю.

— Що з тобою, Едіто? — мовив Люк, нахилившись до мого вуха. — Ти наче вперше мене сьогодні побачила. Що не так?

Я відчула, як мені відлягає від серця, на душі стає легко-легко... Ох, це споконвічне жіноче ранкове сум’яття...

— Зачекай! — Люк підняв моє підборіддя. — Не може бути! Ти... ти мене соромишся? Чи я щось не так зробив?

— Ні, все так.

Все було аж занадто так. Але ж не могла я йому прямо так і сказати.

— Я тут намагаюся вразити тебе своїм кулінарним хистом, — напівжартома промовив він. — А у тебе такий вираз, наче ти вже спробувала ті нещасні грінки і вони тобі не до смаку.

— Дуже до смаку! — відповіла я. — Просто...

Та він вже знову обійняв мене і поцілував.

— Єдине, що я забув, — то це сказати тобі: "Доброго ранку!". Саме в той момент я так обпік пальця... — прошепотів Люк між поцілунками. — Тож ти просто не маєш права на мене ображатися!

Я з’їла б ті грінки, навіть якби вони були з торішнього хліба. А вони були запашні та рум’яні. До них — свіжозварена кава, сир та оливки. Повний комплект блаженства.

Поснідавши, він вийшов прогріти автівку, а я все ще сиділа за столом, зачудована, з горням недопитої кави. Щось незрозуміле відбувалося в моєму житті. Але чи не про це мене попереджав Князевич? Так, він негідник, але поки що Люк ні на міліметр не відступив від того, про що казав мені Юрій.

Люк повернувся вже за десять хвилин, накрутив мені на шию свого шарфа і допоміг одягнути куртку.

— Маємо поспішати, нас чекають... — проказав він.

Ми рухалися порожнім ранковим шосе. У прогрітому салоні було затишно, до того ж Люк раз у раз зачіпав мене рукою, усміхався і знову брався за кермо.

— Я відчуваю, що у тебе в думках якесь сум’яття, Едіто, — проказав він раптом. — Що б не було його причиною, облиш це. Я щасливий, що ти поряд... І мені б хотілося, аби ти відчувала те саме. Але, схоже, тебе щось бентежить. Може, розкажеш мені?

— Добре, — відповіла я після хвилинного мовчання. — Скажу. Князевич. Вся причина у ньому. Вірніше, у тому, що він сказав мені. Він попереджав, що так і буде. Що ти будеш галантним кавалером і...

— Вкладу тебе у ліжко? — промовив Люк із дивною інтонацією. — Так, вочевидь, ти вважаєш... А ти не поцікавилася, Едіто, звідки у нього така турбота про тебе?

— Я... я не... Я просто не хочу обманюватися. Розумієш? Я не прихильниця випадкових зв’язків, навіть якщо зараз ми... е-е-е... у нас є спільні справи. І так, тобто ні. Я не питала Князевича про такі речі.

Люк якось прохолодно усміхнувся.

— То я тобі розповім, аби розвіяти твої сумніви і збентеження. Я знаю тебе, Едіто, набагато довше, ніж ти мене, — проказав він. — Ти навіть не підозрювала, що я існую на світі, а я вже знав, якого кольору твоє волосся, очі, яку каву ти полюбляєш, які музеї відвідуєш і чим займаєшся. Спочатку це було звичайне вивчення об’єкта, який цікавить в ході справи. Ти знала про тамплієрів у Кам’янці більше, ніж я. Ти володіла інформацією, яка мене цікавила понад усе. І для успішного