Лариса Підгірна - Омбре. Над темрявою і світлом

Ти розумієш, що з моєю колишньою роботою знати про тебе якомога більше не складало особливих труднощів. Але те, що сталося вчора, — це зовсім інше. Бо відколи я тебе побачив в тому закіптюженому підвалі архіву, зрозумів, що ми з тобою одне ціле. Тільки-но похолодало, ти почала носити кожушок. Тож коли ми бачилися з тобою там востаннє, я встановив тобі під комір кожушка маячок, аби мати змогу відслідковувати всі твої переміщення та чути твої розмови, аби при потребі бути поряд. Міг тільки молитися, аби ти не одягнула щось інше. Тож коли Князевич зустрівся з тобою, залишати надалі тебе у небезпеці я не міг. Нехай краще він думає, що ти налякана і все йде за його планом. Та й критися від тебе мені більше не було сенсу. Я був певен, що Юрій насамперед повідомить тобі, хто я насправді. Так і сталося. Зрештою, — проказав Люк, — через те, що я вдавав із себе священика, я не міг навіть позалицятися до тебе як слід! Але не вчора, коли ти була зовсім поруч, як зараз. Тож я маю єдине прохання. Давай завершимо цю справу і тоді поговоримо про нас та майбутнє, якщо ти, звичайно, не будеш проти...

Його тепла долоня накрила мою руку.

— А щодо Князевича, — продовжив він, — моє поранення було не випадковим. То він стріляв тоді у мене. Ми розкрили канал постачання наркотиків, який працював під прикриттям російських спецслужб. Наркотики постачалися у Францію і мали широку мережу збуту серед емігрантів та біженців. Князевич працював тоді на ФСБ, його прислали у ДСТ нібито для обміну досвідом. Він здав усіх нас, провалив операцію. Загинуло троє моїх колег. Просто диво, що він схибив і куля пройшла, зачепивши хребет. Та цього було достатньо, аби я довгий час не міг рухатися і ледве не втратив надію на те, що буду ходити знову. Він якийсь час переховувався в Росії, навіть спробував інсценувати власну загибель. Потім він наважився приїхати до Парижу. Злочинців, кажуть, завжди тягне на місце скоєного злочину. Думаю, для Князевича стало справжньою несподіванкою, коли він дізнався, що я залишився живий і навіть граю на аукціонах старовини. А потім, коли я почав шукати інформацію про тамплієрів, що знайшли прихисток в Україні та дізнався про твою знахідку, ми стикнулися з ним у Києві під час наукової конференції, на якій ти мала доповідь. Оту, останню, після котрої почалися всі твої кар’єрні негаразди... Впізнати мене було неможливо, я був загримований до невпізнання, але я упізнав Князевича, котрий не очікував мене там побачити чи зустріти.

Люк повернувся до мене.

— Що ще тобі розповісти? Скажи. Я маю бути впевненим, що ти довіряєш мені.

Він з’їхав убік, зупинив авто і знову повернувся до мене, узявши мої руки в свої.

— Едіто! Я маю почути відповідь, перш ніж сьогодні ми продовжимо пошуки Чаші Омбре разом. Інакше нічого не вийде.

Замість відповіді я потягнулася до нього. На якусь мить втратила відчуття часу, реальності, фізичного виміру.

— Майже повірив, — проказав Люк. На його обличчі була задоволена посмішка.

Ми в’їхали на Турецький міст, коли вже зовсім розвиднілося. Заспане місто поволі прокидалося. На площі Вірменський ринок панувало якесь дивне пожвавлення. Здоровенні безформні кольорові маси лежали просто на бруківці, навколо них метушилися люди. Кулі! Повітряні кулі! Люк залишив авто у тісному провулку біля Домініканського костелу, і ми попрямували на площу. Деякі з куль різнокольоровим шматтям ще лежали, розстелені на припорошеному снігом камінні, а декотрі вже напиналися від потужних струменів гарячого повітря, росли, збільшувалися в об’ємі...

— Отам наша! — показав рукою він на здоровенну блакитну кулю, що похитувалася над містким кошиком. Звернувся французькою до бороданя, що вправно напускав гаряче повітря із сопла просто в отвір кулі. — Знайомся, Едіто. Це наш капітан, Етьєн Бовенуа.

Я не відчувала страху ні тоді, коли Люк допоміг мені залізти у кошик, ні коли ми втрьох почали повільно підніматися над Вірменською площею. Нас уже наздоганяли три чи чотири повітряних кулі. Поступово площа наче стискалася, зменшуючись у розмірах, поки не перетворилася на сіру пляму в оточенні мерехтливих вогнів заспаного міста.

Люк обійняв мене, пригорнув до себе.

— Не боїшся? — запитав із посмішкою.

Я роззирнулася. Старе Місто під нами нагадувало електронну карту. Я розгледіла дах міського архіву, подвір’ячка приватних будинків, які ховалися за високими мурами. У кошику, в обіймах Люка, було зовсім не холодно. Висота не відчувалася абсолютно. Так, наче ми застигли у повітрі і не рухалися з місця. Гаряче повітря з гудінням виривалося із сопла і прямувало вгору, наповнюючи нашу кулю літальною силою. То Етьєн піддавав жару.

— Хочеш поглянути в обличчя Золотій Мадонні? — поцікавився Люк. Звернувся французькою до Етьєна, і він спрямував нашу кулю в бік кафедрального костелу, простісінько до фігури Діви Марії, що височіла на мінареті. Її обличчя здавалося застиглим від холоду. Босоніж, по кісточки в снігу, вона стояла на золотому півмісяці незворушна, як завжди.

— Вражає... — вимовила я. — То повітряна куля і є твій сюрприз? Чудовий!

— А ти чула про Іова Претфуса? — Люк запитав мене, одночасно даючи французькою якісь вказівки Етьєну.

— Звичайно, це військовий інженер, що реконструював Кам’янецький замок у XVI столітті, — відповіла я. — А навіщо тобі Претфус?

— Зараз усе зрозумієш, — відповів Люк.

Етьєн направляв нашу кулю у бік Кам’янецького замку. Сходило яскраве помаранчеве сонце. День обіцяв бути морозяним і сонячним.

—