Кріс Тведт - За браком доказів

З тими словами я вийшов на дах.

Я відразу побачив їхні голови понад низьким схилом даху. Вони стояли за кутом, упритул один до одного. Доглядач — спиною до мене, одягнений у лікарняну білу форму — штани й сорочка на короткий рукав.

— Відпусти його, Маґнусе! — крикнув я і швидко рушив до них. — Не бійся, я все владнаю…

Маґнус дивився на мене поверх плеча доглядача. Щось у його погляді мене стривожило. Не зляканий, не лютий і не очманілий, а… сонний. Може, стрес був надто сильний.

— Я обіцяю подбати про тебе, Маґнусе, — промовив я, підходячи ближче. — Лише відпусти…

Доглядач обернувся і двічі вдарив мене в живіт.

Я відступив два кроки назад, не так від болю, як від шоку. Удари були несильні. Різкий порив вітру хитнув мною. Це мене здивувало. Не думав, що тут так дме.

— Навіщо ти мене вдарив? — запитав я.

Доглядач не відповів, лише пильно дивився на мене. Аж тепер я його впізнав.

— Конрад Еспесет?

Я розгубився. Чомусь не стало, чим дихати. Maбуть, він вдарив мене сильніше, ніж спершу здалося. Значно сильніше. Я мусив на щось опертися, відчув під долонею слизьке камінне покриття даху. Важко було триматися рівно. Надто важко. Я зігнувся, застогнав, обережно осів додолу.

І тоді помітив ніж, який він тримав при нозі. З викидним лезом, подумав я. Лезо волого блищало. Я занепокоєно глянув на Маґнуса, і все зрозумів. То була не його кров, а моя.

А з розумінням накотився і біль.

— Чому? — хапаючи ротом повітря, запитав я.

— Чому — що? — Конрад далі уважно розглядав мене — з цікавістю.

Я важко дихав.

— Не розумію… я ж тільки хотів тобі допомогти… врятувати тебе…

— Від Маґнуса? Маґнус ніколи не був для мене загрозою.

— Він же взяв тебе заручником. Приставив ножа тобі до горлянки. Це видно на відео.

— Знаю! Маґнус не дурний. Коли я пояснив, що це єдиний для нього спосіб вибратися на волю, треба лишень розіграти маленьку виставу, він відразу погодився. Він був просто одержимий думкою вирватися на волю. Панічно боявся лікарні, вважав, що його хочуть убити.

— Це ти його вмовив, що йому загрожує небезпека?

— Та казав щось таке…

Я розтулив рота, але слів не було. Раптом відчув шалений напад болю, обхопив руками живіт і застогнав.

— Болить? — запитав Конрад.

Я зміг лише мовчки кивнути.

— Вибач… Скоро все скінчиться.

Біль накочувався наче хвилями.

— Для чого ця комедія? — запитав я у проміжку між нападами.

— Щоб убити його, звичайно! Чесно кажучи, я думав, що прикінчив його на хуторі, але грубо прорахувався.

— То це ти їх убив? — вражено запитав я.

— А ти не такий розумник, як я спершу думав. Це ж ясно, мов білий день!

Я відчув, як щось мокре просочується крізь сорочку й куртку, але не мав сили нахилити голову, щоб подивитися. Міцно вчепився поглядом у Конрада.

— Тобі цікаво, чому?

Я зміг лише кивнути.

— Через П’ятницю, гадаю. П’ятниця був моїм собакою. Шибеник на коротких, як ніжки від комода, лапах, з великими бурштиновими очима. Він був для мене всім на світі.

Голос його приглух, мовби він розмовляв сам з собою.

— Ми завжди були разом. Сіверт не надто зрадів, що я взяв П’ятницю з собою, але терпів його за однієї умови: я пильнуватиму, щоб він не ганяв овець. І я пильнував, присягаюся! Але, звичайно, шибеник іноді ганявся за вівцями. Звісно, ганявся. Біг за ними щодуху, як вітер.

Я уявив собі криваву картину: нещасне ягня, роздерте на шматки гострими кутніми зубами.

— Думаю, йому ніколи не кортіло їх наздогнати, — вів Конрад далі. — Йому просто подобалося гасати за ними, заливаючись дзвінким гавкотом. Йому ніколи в житті не було так весело. Коли мені нарешті вдалося його упіймати, він уже ні на що більше не мав сили, — Конрад на мить замовк. — Тоді Сіверт взяв рушницю і пристрелив його. Просто на подвір’ї, у мене на очах. Розніс вистрілом голову. Забризкав усе кров’ю і мозком.

Конрад кивнув, ніби щось стверджуючи самому собі.

— Так, тому… Він забрав у мене того, кого я любив, а я забрав у нього тих, кого він любив.

Я недовірливо дивився на нього.

— Ти позбавив життя трьох людей через собаку?

— Ні, чотирьох! Гокон став першим. То він спустив П’ятницю. Вони з Маґнусом ледь животи не понадривали від реготу, дивлячись, як я намагався його зловити. Але Гокон вже не сміявся, коли я відрізав йому голову.

Я глянув на Маґнуса. Конрад без проблем розгадав мій погляд.

— Маґнус схибнувся розумом задовго до того, як знайшов мертвого Гокона. Те, що він тинявся вулицями з братовою головою в руках, і всі подумали, що він убив, не планувалося. То був просто бонус.

— Ти більше хворий, ніж він, — прошепотів я.

— Мабуть, у генах закладено. Розумієш, Сіверт Саннторв був моїм батьком, але ласкавішим до мене від цього не став. Він грав мою матір, як і всіх жінок, на кого кинув оком.

— Ґвалтував її?

Конрад розсміявся.

— Дуже сумніваюся! У такому разі, він єдиний, кому довелось би силоміць залізти їй в труси. Зазвичай достатньо було принести їй пів пляшки оковитої.