Рафаель Сабатіні - Одіссея капітана Блада

Меллера вчувалася іронія. — Звичайно, полковник повернувся живий і здоровий. Але он там, у морі, живий і здоровий капітан Блад, і він знову почне свої піратські розбої.

— Зараз я не збираюся навіть розмовляти з вами, майоре Меллер.

— І, у всякому разі, це не надовго! — вигукнув полковник, до якого нарешті повернулася здатність говорити. — О ні, клянусь. — Непристойна лайка, якою він закінчив клятву, мала зміцнити його впевненість у своїх словах. — Я витрачу все своє багатство до останнього шилінга, не пошкодую всіх кораблів ямайської ескадри, але не заспокоюся доти, доки не повішу цьому негідникові на шию мотузкову краватку! І я не маю наміру із цим зволікати. — Від злості Бішоп аж побагровів, на лобі в нього здулися вени. Перевівши дух, він звернувся до майора:

— Ви добре вчинили, виконавши розпорядження лорда Джуліана.

По цих словах він узяв лорда за руку.

— Ходімо, мілорде. Нам необхідно разом усе обміркувати.

Вони проминули редут і пішли через сад до будинку, де на них чекала занепокоєна Арабелла. Побачивши дядька, вона відчула велику полегкість не тільки за нього, а й за капітана Блада.

— Ви дуже ризикували, сер, — серйозно зауважила вона лордові Джуліану після того, як вони обмінялися звичайними привітаннями.

Але лорд Джуліан відповів їй так, як уже відповідав майорові Меллеру:

— Не було ніякого ризику, леді.

Вона дивилася на нього з деяким подивом. Його довге аристократичне обличчя відбивало більше меланхолії, ніж зазвичай. Відчувши в погляді дівчини запитання, Вейд додав:

— Бладу дозволили вільно вийти з гавані за умови, що полковникові Бішопу не буде заподіяно ніякої шкоди. Блад пообіцяв і дотримав слова.

На устах дівчини промайнула ледве помітна посмішка, а на засмученому обличчі заграв легкий рум’янець. Вона охоче підтримала б цю розмову, але губернатор був у поганому гуморі. Сопів, обурювався, не хотів і слухати, коли говорили, що слово Блада чогось варте. Він забув, що саме цьому слову завдячує життям.

За вечерею і до глибокої ночі з язика у нього не сходив Блад, Бішоп тільки й знав, що вихвалявся, яких пекельних мук зазнає в нього злощасний пірат. Того вечора полковник пив без міри і так сп’янів, що мова його стала занадто брудною, а погрози страхітливими. Нарешті Арабелла не витримала й вийшла з кімнати, ледве опанувавши себе. Не так часто Бішоп відкривав перед племінницею своє справжнє нутро, бо, як не дивно, цей грубий, владний плантатор відчував якийсь побожний страх перед тендітною дівчиною — наче вона успадкувала від свого батька право на повагу до себе.

Лорд Джуліан, який побачив Бішопа огидним й нестерпним, вибачився і пішов розшукувати дівчину. Він мав передати їй прохання Блада, і, як йому здавалося, сьогоднішній вечір був найбільш сприятливий для такої розмови. Але міс Бішоп уже лягла спати, і лордові Джуліану довелося приборкати своє нетерпіння й відкласти розмову до ранку.

Наступного дня, ще до того, як спека стала нестерпною, він з вікна своєї кімнати помітив Арабеллу серед квітучих азалій. Вони служили прекрасним фоном для тієї, що своєю дівочою чарівністю виділялася серед усіх жінок так само, як азалія в царстві квітів. Лорд підійшов до неї, і коли, прокинувшись від своєї задуми, Арабелла зі щирою усмішкою побажала йому доброго ранку, лорд Джуліан сказав, що має для неї доручення від капітана Блада.

Він помітив, як дівчина здригнулася і як затремтіли її губи. Тільки тепер лорд звернув увагу на її блідість і на синці під очима, на незвичайно смутний вираз обличчя. Усього цього він не помічав учора ввечері.

Вони перейшли з відкритої частини саду на одну з терас, де в тінистій алеї серед запашних апельсинових дерев одразу ж відчули прохолоду. Лорд Джуліан, милуючись дівчиною, дивувався, чому він так довго не помічав її тонкої своєрідної грації, не розумів — а зараз він це добре розуміє, — наскільки бажаною була вона для нього. Саме вона і є тією безмежно принадною жінкою, яка здатна своєю чарівністю осяяти його банальне животіння, перетворити життя на казку.

Він помітив, якими ніжними барвами міниться її каштанове волосся і як красиво спадають шовковисті кучері на її молочно-білу шию. На Арабеллі була сукня з лискучого сірого шовку, а на грудах, мов крапля крові, пломеніла щойно зірвана багряно-червона троянда. Уже потім, згадуючи Арабеллу, лорд завжди уявляв її саме такою, якою вона була того чудового ранку і якою він раніше ніколи її не бачив.

Мовчки заглибилися вони в затінок алеї. Там Арабелла зупинилася й поглянула на нього.

— Ви щось сказали про доручення, сер, — нагадала вона, виявляючи своє нетерпіння.

Його світлість почав розгублено перебирати локони своєї перуки. Він трохи хвилювався і роздумував, із чого почати.

— Блад просив мене, — нарешті наважився лорд, — переказати вам, що він таки зберіг дещо від того джентльмена... яким... яким ви знали його колись...

— Тепер це ні до чого, — сумно промовила дівчина. Лорд Джуліан не зрозумів її, бо не знав, що з відучора вона раптом прозріла.

— Я думаю... ви були несправедливі до нього.

Арабелла не зводила з лорда Джуліана своїх карих очей.

— Якщо ви скажете мені все те, що він вас просив переказати, можливо, я зумію краще розібратися...

Слова Арабелли збили лорда Джуліана з пантелику. Він не відразу відповів. Доручення було делікатним, а він не зовсім підготувався, і тому діяти треба було обережно. Проте його непокоїло не стільки те, як виконати доручення, скільки те, як використати його у своїх власних інтересах. Його світлість, досить досвідчений у поводженні з жінками, завжди почувався невимушено з дамами аристократичного світу, а от зараз він якось дивно зніяковів перед цією одвертою, безпосередньою дівчиною — племінницею колоніального плантатора.

Наче змовившись, вони мовчки йшли до освітленого яскравим сонцем перехрестя, де алею перетинала стежка до будинку. Тут, купаючись у сонячному промінні, пурхав барвистий, з долоню завбільшки метелик з