Бруно Шульц - Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича

нагромадженнях, у велетенських універсальних композиціях. Цей великий театр неосяжної атмосфери невичерпний у задумах і плануванні, необмежений у повітряних кошторисах, і він галюцинує натхненною та величною архітектурою, надхмарною та надприродною урбаністикою.

Людським творінням властиво, ставши завершеними, замикатись у собі, відмежовуватися від природи, стабілізуватися на власних засадах. Творіння Блакитноокого не відійшло від великих космічних зв’язків, засіло в них, напіволюднене, ніби кентавр[247], прилучене до великих періодів природи, ще не готове, ще у зростанні. Блакитноокий запрошує всіх продовжувати, будувати, творити разом — усі ж ми мрійники від природи, всі ми брати з-під знака кельми[248], всі від природи будівничі…

Комета

1

Кінець тогорічної зими опинився під знаком особливо вдалої астрономічної кон’юнктури. Кольорова ворожба календарів червоно квітла у снігу на ранкових рубежах. Від палахкої червоної барви свят і неділь падав відблиск ще на півтижня — й оті дні займалися назимно фальшивим солом’яним вогнем, а обмануті серця протягом недовгої миті билися швидше, осяяні начебто провісною червінню, яка насправді нічого не провіщала й була всього тільки передчасною тривогою, кольоровою календарною дурістю, вималюваною в яскравій цинобрі на обкладинці тижня. Почавши від свята Трьох Царів 6 січня, ми ніч по ночі пересиджували над білою пишністю блискучого від ліхтарів та срібла столу, без кінця розкладаючи пасьянси. З години на годину ніч за вікном ставала світлішою, сяйливішою і глазурованою, ненастанно проростаючи миґдалинами та печивом. Місяць, невтомний перетворювач, занурений цілком у свої пізні місячні практики, почергово переходив у дедалі світліші фази, викладався всіма фігурами преферансу, дублював себе всіма барвами. Вже за дня він частенько з’являвся збоку — готовий заздалегідь, мосяжний і без блиску, меланхолійний валет зі своїм світляним жолудем — і вичікував своєї черги. Тим часом цілі небеса баранців проходили крізь його самотній профіль тихою й білою, розтягнутою процесією, ледве закриваючи його мінливою риб’ячою лускою з перламутру, в який над вечір застигав кольоровий небозвід. Потім уже дні перегорталися порожньо. Вихор шумливо пролітав над дахами, до самого дна продмухуючи вистиглі димарі, і зводив над містом уявні риштовання та поверхи, а відтак руйнував усі ті сповнені гулом повітряні будівлі, ламаючи з тріском їхні крокви та балки. Часом на далеких передмістях вибухали пожежі. Сажотруси обходили місто на висоті дахів і галерейок під смарагдовим роздертим небом. Перелазячи з одного покриття на інше та чіпляючись за шпилі і прапорці міста, вони марили в тій повітряній перспективі, як вихор на мить відкриває віка дахів над альковами дівчат і тут-таки затріскує їх назад над великою збуреною книгою — приголомшливим текстом міста, що мав би читатися протягом багатьох днів і ночей. Потім вихори втомилися і вщухли. У крамничній вітрині продавці виставили весняні матеріали, і від м’яких кольорів вовни аура вмить полагіднішала, забарвилася лавандою, заквітла блідою резедою. Сніг зіщулився, зморщився немовлячим руном, усяк насухо в повітря, випитий кобальтовими повівами, втягнутий назад у розлоге й запале небо без хмар і сонця. Де-не-де в помешканнях уже зацвіли олеандри. Відчинялися вікна, і бездумне цвірінькання горобців наповнювало кімнати, застиглі в тупій задумі блакитного дня. Над чистими площами на мить різко, з пронизливим квилінням, стикалися між собою зяблики, снігурі та синички — й розліталися на всі боки, зметені вітром, стерті, зниклі в порожній блакиті. Якусь мить після них в оці ще миготіли кольорові цяточки — пригорща конфетті, наосліп висипаних у світлий простір, — й тонули на дні ока в нейтральну лазур.

Почався передчасний весняний сезон. Стажувальники адвокатів носили спірально підкручені вгору вусики, високі настовбурчені комірці — й були зразком шику та елегантності. У дні, підточені віхолою, наче повінню, коли вітрюган з ревом носився високо над містом, вони здалека вітали знайомих дам підійманням різнобарвних котелків, плечима спираючись на вітер, з розвіяними полами, й тут-таки, сповнені впертою делікатністю, відвертали погляди, щоб не наражати своїх жаданих на обмови. Дами на мить губили ґрунт під ногами, перелякано щось гукаючи й лопочучи сукнями, але, знову здобувши рівновагу, з усміхом відповідали на уклін.

Пополудні, бувало, вітер затихав, і Аделя бралася чистити на ґанку великі мідні баняки, що металево скреготіли від її дотиків. Небо нерухомо зависало над ґонтовими дахами — затамоване й розгалужене синіми дорогами. Продавці, послані з крамниці з якимось завданням, надовго спинялися коло неї на порозі кухні, спираючись на ґанкову балюстраду, сп’янілі від цілоденного вітру, із сум’яттям у голові від оглушливого пташиного цвірінькання. Звіддалік повів надносив загублений рефрен катеринки. Не чутно було тихих слів, що їх продавці формували впівголоса, ніби неохоче, ніби з невинною міною, та все ж розраховуючи на Аделину вразливість. Зачеплена за живе, вся розгнівана, вона реагувала, різко та збуджено кидаючи в них образами, її сіре помутніле від весняних марень обличчя шарілося люттю й нестриманістю. Продавці опускали очі з фальшивою сумирністю та негідним задоволенням від того, що вдалося вивести її з рівноваги.

Минали дні та пополудні, щоденні події в сум’ятті пропливали над містом, яке ми бачили з висоти нашого ґанку, над лабіринтом дахів і будинків у мутному ореолі тих сірих тижнів. Містом ходили лудильники, гукаючи про свої послуги, потужний пчих Шльоми часом означував десь у далині дотепний акцент на хаотичній міській біганині; на одній із віддалених площ божевільна Тлуя, доведена до розпачу злостивістю дітлашні, починала танцювати свою дику сарабанду, високо задираючи спідницю роззявлякам на втіху. Повіви вітру пригладжували й вирівнювали всі ті вибухи, розчиняли їх у монотонному сірому гаморі й рівним шаром розмазували понад морем ґонтових дахів у молочно-димному повітрі пополудня. Аделя, сперта на балюстраду ґанку, похилена над отим далеким і збудженим шумом, виловлювала з нього всі гучніші акценти, з усмішкою складаючи загублені силаби й намагаючись їх позв’язувати, вичитати який-небудь сенс із великої й сірої одноманітності дня, що то надималася, то спадала.

Епоха увійшла під знак механіки та електрики, і цілий рій винаходів посипався на світ із-під крил людського генія. У міщанських домах з’явилися сигарні набори, доповнені електрозапальничками. Поворотом вимикача рій електричних іскор запалював замочений у бензині ґніт. Це пробуджувало нечувані надії. Музична шкатулка у вигляді китайської пагоди, накручена ключем, відразу ж починала грати мініатюрне рондо, обертаючись, мов карусель. Дзвіночки заливалися трелями на поворотах, крила дверцят розліталися навстіж, відкриваючи обертальний стрижень катеринки, табакерковий тріолет. В усіх домах проводили електричні дзвінки. Домашнє життя опинилося під знаком ґальванізму. Котушка ізольованого проводу стала символом часу. В салонах молоді елеґанти демонстрували явище Ґальвані[249], збираючи променисті дамські погляди. Провідник струму відкривав шлях до жіночих сердець. Схилені над вдалим