Сьюзен Коллінз - Голодні ігри

Сам тільки холод був чого вартий, але справжніми тортурами було слухати Катона — його марні стогони, благання і навіть скиглення. Мені було байдуже, хто він і чим завинив, я просто хотіла, щоб мутанти чимшвидше його прикінчили, аби він не страждав.

— Чому його просто не вбили? — запитала я Піту.

— Ти сама чудово знаєш, — відповів він і міцніше обняв мене.

І я справді знала. Жоден із глядачів не зможе відірвати від телевізора очей. З погляду продюсерів, це — фінальна крапка в Голодних іграх.

Це тривало нескінченно довго, аж поки остаточно затуманило мій мозок, стерло всі спогади й надії на майбутнє, знищило все, залишивши мені тільки теперішнє, яке, здавалося, ніколи не зміниться. Мені завжди буде холодно і страшно, і до мене долинатимуть болісні стогони помираючого хлопця.

На Піту накотила дрімота, і щоразу, коли він засинав, я вигукувала його ім’я дедалі голосніше, тому що знала: якщо він помре зараз, я остаточно з’їду з глузду. Він тримався, можливо, більше заради мене, ніж заради себе самого, адже поринути в нетяму принесло б йому зараз невимовне полегшення. Але адреналін, який пульсує у моїй крові, не дасть мені знепритомніти, тому я не дозволю цього й Піті. Просто не можу дозволити.

Час, здається, застиг на місці, єдина ознака того, що він таки минає, — ледь помітний рух місяця в небі. Час від часу Піта вказував мені на нього, наполягаючи, що місяць таки пересувається. В такі моменти я відчувала, як у мені починає жевріти надія, але за якусь мить страшна ніч знову поглинала мене.

Нарешті Піта прошепотів, що настав світанок. Я розплющила очі й побачила, як зірки згасають у блідому світлі світанку. І зауважила, як Піта змарнів. Йому недовго залишилося. Єдиний порятунок для нього — мерщій повертатися в Капітолій.

Але гарматний постріл досі не пролунав. Я притиснулася здоровим вухом до Рогу достатку й розрізнила голос Катона.

— Гадаю, він уже однією ногою в могилі, — мовив Піта. — Катніс, може, ти його пристрелиш?

Якщо Катон лежить біля самого входу в Ріг, можливо, я б його дісталася. Це було б актом милосердя з мого боку.

— Моя остання стріла — в джгуті на твоїй нозі, — мовила я.

— То забери її, — сказав Піта і розстебнув куртку, щоб випустити мене.

Я витягнула стрілу й щосили замотала Пітину рану сорочкою. Тоді почала розтирати долоні, намагаючись зігрітися. Коли я підповзла до краю Рогу й перехилилася вниз, то відчула, як Пітині руки міцно мене схопили.

Мені знадобилося всього кілька секунд, щоб розгледіти в тьмяному світлі калюжу крові й Катона в ній. А тоді цей розтерзаний шматок м’яса, який колись був моїм ворогом, глухо застогнав, і я здогадалася, де в нього рот. Мені здалося, що він вимовив одне-єдине слово:

— Будь ласка.

Жалість, а не помста спрямувала мою стрілу йому в голову. Піта одразу ж потягнув мене назад. У руках моїх був лук, тятива досі вібрувала.

— Ти поцілила? — прошепотів він.

У відповідь пролунав гарматний постріл.

— Отже, ми виграли, Катніс, — мовив він байдуже.

— Ура, — насилу вичавила я з себе, але в моєму голосі не було й натяку на радість.

Неподалік від Рогу розсунулася трава, і немов за сигналом, всі мутанти, які ще залишалися, зникли під землею.

Ми чекали на вертоліт, який повинен забрати останки Катона, на сурми, які мали сповістити про нашу перемогу, але нічого не сталося.

— Гей! — гукнула я в повітря. — Що відбувається?

У відповідь до мене долинуло веселе щебетання пташок, які вже почали прокидатися.

— Можливо, це через тіло. Нам слід відійти подалі, щоб вертоліт забрав його, — мовив Піта.

Я напружила мізки та спробувала згадати все, пов’язане з закінченням Ігор. Чи потрібно відходити на безпечну відстань від тіла останнього мертвого трибута? Думки плуталися, більше нічого не спадало на гадку.

— Гаразд. Ти зможеш дошкандибати до озера? — запитала я.

— А в мене є інший вихід? — мовив Піта.

Ми зіскочили на землю. Руки й ноги повністю оніміли. Якщо так зле мені, то як Піта взагалі зможе пересуватися? Я першою звелася на рівні ноги, розім’яла заціпенілі кінцівки і вирішила, що підтримуватиму його. Ми так-сяк спромоглися доплентатися до озера. Я зачерпнула в долоню трохи води для Піти, а тоді для себе.

Переспівниця високо й протяжно свиснула, і коли прилетів вертоліт, щоб забрати тіло Катона, на моїх очах виступили сльози радості й полегшення. Тепер заберуть і нас. І ми поїдемо додому.

Але знову нічого не сталося.

— На що вони чекають? — тихо запитав Піта.

Потому як я витягнула зі джгута стрілу й Піта прошкандибав кілька кроків до озера, його рана знову відкрилася й сильно кривавилася.

— Не знаю, — відповіла я.

Що б не спричинило затримки, я не могла спокійно спостерігати, як Піта стікає кров’ю. Я пошукала патичок і майже одразу натрапила на стрілу, яка відбилася від броні Катона. Згодиться. Тільки-но я нахилилася, щоб підняти її, у повітрі пролунав голос Клавдія Темплсміта:

— Мої вітання фіналістам 74-х Голодний ігор! Попередня поправка, внесена в правила, скасовується. Після детального вивчення статуту Ігор з’ясувалося, що можливий тільки один переможець, — сказав він. — Удачі вам, і нехай везіння завжди буде на вашому боці!

А тоді запала тиша. Я безтямно витріщалася на Піту, поки слова Клавдія доходили до мене. Отже, ніхто й не збирався дарувати життя нам обом. Із тимчасовою зміною правил продюсери сподівалися зробити цьогорічні Ігри незабутніми — найдраматичнішими. А я, як дурепа, купилася!..

— Якщо добре поміркувати, то тут нічого дивного, — мовив Піта лагідно. І він, міцно зціпивши зуби від болю, звівся на рівні ноги й рушив до мене. Немов у сповільненому кіно, він потягнувся до пояса й витягнув ніж...

Не усвідомлюючи, що дію, я інстинктивно підняла лук, поклала стрілу на тятиву й націлила прямісінько в його серце. Піта вигнув брову — я і бічним зором зауважила, як ніж його з плеском зник в озері. Я випустила зброю з рук і відступила. Обличчя палало від сорому.

— Ні, — мовив Піта. — Давай, стріляй.

З цими словами він прошкутильгав до мене й уклав зброю мені в руки.

— Я не можу, — сказала я. — Я не буду.

— Давай! А то знову пришлють мутантів чи ще щось вигадають. Я не