Ренсом Ріггз - Дім дивних дітей

Єнох зітхнув:

— Може, вона лише вдарилася головою, дістала струс мозку, і нам доведеться почекати тиждень, поки вона прийде до тями.

— Вантажівка, що мчить як скажена, то одне, — сказала Емма, а зазнати жорстокого поводження з боку витворів — то зовсім інше. Звідки нам знати, що той виродок скоїв з пані Сапсан, перш ніж ми врятували її?

— Кажеш, витвори? То він був не один?

— Так, не один. Пані Шилодзьобку забрали з собою витвори, — сказав я.

— А звідки тобі це відомо? — суворо спитав Єнох.

— Та вони ж співпрацювали з Голаном, хіба ж ні? Він саме їх дожидався тут! До того ж, я бачив очі того, котрий у нас стріляв. Тут не може бути сумнівів.

— Тоді пані Шилодзьобка вже мертва, однозначно, — сказав Г’ю. — Вони неодмінно її уб’ють.

— Може й ні, — відповів я. — Принаймні, не відразу.

— Якщо я й знаю щось про витворів напевне, так це те, що вони убивають дивних людей, — сказав Єнох. — У них природа така. Це те, заради чого вони живуть.

— Та ні, можливо, Джейкоб має рацію, — сказала Емма. — Незадовго до смерті отой витвір сказав нам, чому вони викрадають так багато імбрин. Вони хочуть змусити їх повторити ту саму реакцію, внаслідок якої і з’явилися порожняки, — тільки у більших масштабах. Набагато більших.

Хтось охнув, і всі позамовкали. Я озирнувся і побачив пані Сапсан, яка сиділа на краєчку Адамової воронки, самотня й нещасна.

— Ми мусимо зупинити їх, — сказав Г’ю. Мусимо дізнатися, куди вони звозять імбрин.

— Як зупинити? — спитався Єнох. — Кинутися навздогін за субмариною?

Хтось позаду мене гучно прокашлявся, ми повернулися і побачили Горація, що сидів, схрестивши ноги, на землі.

— Я знаю, куди вони прямують, — тихо мовив він.

— Що ти хочеш сказати — я знаю? Звідкіля ти це знаєш?

— Яка різниця «звідкіля», найголовніше те, що він знає, — відказала Емма.

— Куди вони везуть її, Горацію?

Він похитав головою.

— Я не знаю, як зветься це місце, — відповів він. — Але я побачив його.

— Тоді намалюй його, — попросив я.

Горацій на мить замислився, а потім неквапливо й незграбно підвівся. Схожий у своєму порваному костюмі на бродячого проповідника, він пошкандибав до горілої купи, що висипалася з тріщини у стіні будинку, нахилився і набрав жменю обвуглених цурпалків. А потім розмашисто щось намалював на тріснутій стіні.

Ми зібралися довкола, щоби подивитися. Горацій малював шерегу вертикальних смуг, що мали на горі тоненькі петлі, схожі на колючий дріт. З одного боку дроту був густий темний ліс. На землі лежав сніг, зображений чорним кольором. І все.

Скінчивши малюнок, Горацій невпевнено позадкував, сів з розмаху на траву, і в його очах з’явився похмурий відсторонений вираз. Емма лагідно поклала руку йому на плече і спитала.

— Горацію, а що ще ти знаєш про це місце?

— Воно десь у холодних краях.

Бронвін підійшла до рисунку й уважно вдивилася в закарлючки, зроблені Горацієм.

— Як на мене, то це схоже на в’язницю, — резюмувала вона.

Оливія поглянула на неї.

— То як? — несміливо спитала вона тремтячим голосом. — Коли вирушаємо?

— Куди вирушаємо? — сказав Єнох, драматичним жестом піднімаючи руки. — Та це ж лише закарлючки, і не більше!

— Але ж вони десь реально існують! — заперечила Емма, глянувши на нього впритул.

— Ми ж не можемо отак от податися до якогось засніженого місця і шукати там в’язницю.

— І тут ми не можемо залишатися. Погляньте на директорку. Нам певний час добре тут жилося, але все має свій кінець.

Єнох та Емма ще трохи посперечалися в такому ж дусі. І у кожного з них знайшлися свої прихильники й супротивники. Єнох доводив, що вони надто довго були відірвані від світу, що коли вони підуть з острова, то загинуть у вирі війни або у пащеках порожняків, тому краще вже спробувати жити тут, бо, принаймні, вони вже призвичаїлися до місцевості та її мешканців. Інша група наполягала на тому, що війна та порожняки уже прийшли до них і вони не мають вибору. Порожняки та витвори неодмінно повернуться за пані Сапсан, але в значно більшій кількості. Та й із самою пані Сапсан також виникла велика проблема.

— Ми знайдемо іншу імбирну, — сказала Емма. — Якщо хтось і зможе допомогти нашій директорці, то це одна з її подруг.

— Але як бути, коли й решта контурів зазнали зсуву? — спитав Г’ю. — Що, як всіх імбрин уже викрали?

— Такий хід думок є хибним. Не може бути, щоб хоча б декілька з них не залишилося.

— Емма має рацію, — мовив Мілард, лягаючи на землю і кладучи під голову уламок цеглини замість подушки. — Якщо альтернатива полягає в тім, щоби нічого не робити, а лише чекати і сподіватися: що тут ніколи не буде потвор, що директорка видужає, — то, як на мене, це ніяка альтернатива.

Незгодних таки пристидили й умовили погодитися. Будинок вони покинуть. Особисті речі зберуть, а в гавані для потреб загалу реквізують кілька човнів, і вранці всі подадуться геть із острова.

Я спитався в Емми, як вони збираються керувати човнами і куди мають намір плисти, бо ніхто з дітей не покидав острів майже вісімдесят років, а пані Сапсан не може ані літати, ані говорити.

— У нас є мапа, — відповіла вона і, повільно повернувши голову, поглянула на будинок. — Звісно, якщо вона не згоріла.

Я визвався допомогти Еммі знайти мапу. Обгорнувши голови шматками мокрої матерії, ми обережно увійшли до будинку крізь обвалену стіну. Шибки скрізь повилітали, у повітрі висів густий дим, але з допомогою рукотворного вогню Емми ми знайшли шлях до класної кімнати. Усі полиці попадали, мов доміно, але ми їх відсунули убік і, сівши навпочіпки, понишпорили серед книжок, розсипаних по долівці. Нам пощастило: шукану книгу знайти було легко, бо вона виявилася найбільшою книгою в бібліотеці. І невдовзі Емма, радісно верескнувши, підняла її угору.

На зворотному шляху прихопили спирт, настоянку опію та потрібну кількість бинтів для Міларда. Допомігши йому прочистити й забинтувати рану, ми всілися вивчати книжку. Це скоріше був атлас, а не мапи: у м’якій шкіряній палітурці темно-червоного кольору; кожна