Зигмунд Фрейд - Вступ до психоаналізу

механізм збочень, і ви скоро пересвідчитесь, що й тут не все відбувається так просто, як ми собі охоче уявляємо в своїх теоретичних конструкціях.

Вельмишановні добродійки і добродії! Я думаю, ви зразу цілковито примиритесь із цими поясненнями фіксації та регресії лібідо, якщо почнете вважати їх за підготовчий етап дослідження етіології неврозів. Досі я вам лише коротенько згадував, що люди захворюють на неврози тоді, коли їх позбавляють можливості задовольняти своє лібідо, отже, коли існує, як я висловлююсь, «відмова», зречення, вимушена стриманість, і що невротичні симптоми — це замінник задоволення, в якому відмовлено. Природно, це аж ніяк не озна­чає, ніби кожен, хто зіткнеться з неможливістю задовольнити лібідо, стане невротиком, а лише свідчить, що в усіх досліджених випадках невротичних захворювань доведено наявність відмови. Отже, коли розвернути це твердження, воно втрачає силу. Звичайно, ви добре розумієте, що одне твердження не може розкрити всіх таємниць етіології неврозів і лише наголошує важливу і неодмінну передумову виникнення їх.

Крім того, невідомо, чи для дальшого обговорення цього твердження нам слід розглядати природу відмови чи характер ураженого нею. Відмова вкрай рідко буває всебічна і абсолютна; щоб стати патогенною, вона має унеможливлювати саме той спосіб задоволення, якого лише й вимагає та або та особа, той єдиний спосіб, на який вона здатна. Загалом є дуже багато способів терпіти брак сексуальних задоволень, не стаючи при цьому хворим. Крім того, ми знаємо людей, що без усякої шкоди для себе спроможні витримувати брак сексуальних насолод; вони нещасливі, страждають від невдоволених жадань, але не хворіють. Отже, нам слід припустити, що сексуальні потяги — напрочуд, якщо можна так висловитись, пластичні. Вони можуть заступати один одного, якийсь один може посилюватись коштом решти: якщо реальність унеможливлює задоволення одного з них, задоволення решти дає повну компенсацію. Вони взаємопов’язані між собою, мов система наповнених рідиною сполучних судин, і це все попри їхнє підпорядкування приматові геніталій, — уявити собі цей стан у єдиному образі непросто. До того ж часткові сексуальні інстинкти, як і об’єднаний сексуальний потяг, що складається з них, мають велику здатність змінювати свій об’єкт, обирати замість нього новий — той, якого легше досягти. Така здатність пересуватися і готовність задовольнитися сурогатом значно ослаблюють патогенний вплив відмови. Один із процесів, які захищають від захворювань унаслідок стриманості, набув надзвичайно великого значення для культури. Він полягає в тому, що сексуальний потяг полишає свою первісну мету, до якої його спрямовував частковий потяг або інстинкт продовження роду, і обирає іншу мету, генетично хоч і пов’язану з першою, але саму по собі вже не сексуальну: її годиться назвати соціальною. Цей процес ми називаємо сублімацією, причому цілком погоджуємось із загальною думкою, яка соціальні цілі ставить вище, ніж по суті вузькоегоїстичні сексуальні. А втім, сублімація — лише окремий випадок спрямування сексуальних поривів на несексуальні цілі. Про це ми ще говоритимемо у зв’язку з іншими явищами.

А тепер у вас склалося враження, ніби вимушена стриманість — завдяки всім тим засобам, які дозволяють зробити її стерпною, — має не таке вже велике значення. Проте ні, свою патогенну силу вона зберігає. Засобів протидіяти їй загалом не досить. Міра незадоволеного лібідо, яку спроможна витримати пересічна людина, обмежена. Пластичність, або нічим не скута рухливість лібідо аж ніяк не притаманна повною мірою кожному з нас, а сублімація може розрядити тільки певну частку лібідо, не кажучи вже про те, що чимало людей має вкрай мізерну здатність до сублімації. Найважливіше з цих обмежень вочевидь пов’язане з рухливістю лібідо, бо через малу рухливість індивід спроможний отримати задоволення тільки від дуже нечисленної групи цілей та об’єктів. Ви лишень пригадайте, що незавершений розвиток лібідо полишає за собою вкрай могутні, а часом і численні фіксації лібідо на ранніх фазах сексуальної організації і на ранніх варіантах вибору об’єкта, задовольнити які реально немає жодної можливості, — тож фіксацію лібідо нам слід вважати за другий могутній чинник, що разом із вимушеною стриманістю призводить до захворювань. Схематизуючи, можна стверджувати, що фіксація лібідо — внутрішній сприятливий чинник, натомість вимушена стриманість — зовнішній випадковий чинник в етіології неврозів.

Тут я скористаюся нагодою й застережу вас від участі на якомусь одному боці в украй поверховій суперечці. В наукових питаннях вельми полюбляють ухопитися тільки за одну половину істини, поставити її замість усієї істини і, обстоюючи тільки її, заперечувати другу, не менш істинну половину. Таким чином і від психоаналізу відкололося вже чимало напрямів; одні з них визнають тільки егоїстичні інстинкти, натомість заперечують сексуальні; інші визнають тільки вплив реальних життєвих обставин, зате недобачають впливу індивідуальної минувшини й т. ін. А тепер знову з’являється привід для можливого протистояння й суперечок: неврози — ендогенні чи екзогенні хвороби; неврози — неминучий наслідок певної конституції чи продукт певних несприятливих (травматичних) життєвих обставин, а надто чим спричинені неврози: фіксацією лібідо (і колишньою сексуальною конституцією) чи тиском вимушеної стриманості? В цій дилемі загалом, на мій погляд, не більше розуму, ніж у іншій, яку я зараз назву вам: завдяки чому народжується дитина — батьковому заплідненню чи материному зачаттю? Обидві умови, слушно відповісте ви мені, однаково необхідні. У спричинюванні неврозів ситуація якщо не точнісінько така, то принаймні вкрай схожа. Щоб розібратися в етіології, розташуймо випадки невротичних захворювань в один ряд, у якому обидва чинники — сексуальна конституція та пережитий досвід (або, якщо хочете, фіксація лібідо та вимушена стриманість) будуть представлені так, що, коли один з них зростатиме, другий відповідно зменшуватиметься. На одному кінці ряду стоять ті крайні випадки, про які можна переконано стверджувати: внаслідок властивого їм ненормального розвитку лібідо ці люди захворіли б у будь-якому разі, байдуже, що трапилося б із ними, байдуже, яким ласкавим було б до них життя. На другому кінці стоять випадки, про які ви б мали думати протилежне: ці люди напевне б уникнули хвороби, якби життя не поставило їх у ту або ту ситуацію. У випадках посередині ряду більший або менший вплив сексуальної конституції поєднується з меншим або більшим впливом травматичних життєвих обставин. Сексуальна конституція тих хворих не призвела б до неврозу, якби не сталося таких життєвих подій, і ці життєві події не подіяли б так травматично, якби лібідо було збудоване трохи інакше. В цьому ряду я б, мабуть, наполягав на певній перевазі впливу внутрішнього сприятливого чинника, але навіть це припущення залежить від того, як широко ми розтягнемо межі царини неврозів.

Вельмишановні добродійки і добродії! Я пропоную такі ряди, як оцей, називати доповнювальними рядами; цим я готую вас до того, що в нас ще не раз буде привід будувати інші такі ряди.

Упертість, із якою тримається лібідо за окремі напрями та об’єкти, так би мовити, липкість лібідо видається нам самостійним індивідуально мінливим чинником; умов, що визначають його силу, ми анітрохи не знаємо, але його значення в етіології неврозів ми, звичайно, вже не будемо недооцінювати. Водночас не слід недооцінювати й залежність між липкістю лібідо і виникненням неврозів. Така сама «липкість» лібідо з невідомих для нас причин за найрізноманітніших обставин трапляється і в нормальних людей; як визначальний чинник притаманна вона й тим особам, які в певному розумінні є протилежністю невротикам, — збоченцям. Ще задовго до часів психоаналізу з анамнезів збоченців з’ясовано (Біне), що дуже часто лібідо пацієнта все життя було припнуте