Джоджо Мойєс - Після тебе

Ми вийшли з театру емоційно втомлені та дещо приголомшені. На вулиці ще яскраво світило сонце.

— Ну, добре. — Мама міцно затисла сумочку під пахвою (деяких звичок складно позбутися). — Ходімо пити чай у готель. Улаштуємо собі свято!

Ми не могли дозволити собі дорогий готель, але неподалік вулиці Хеймаркет знайшли невеличкий готель із чайним кафе, яке мамі сподобалося. Вона попросила посадити нас посеред зали і з задоволенням коментувала всіх, хто заходив: одяг, «чи схожі вони на іноземців», нащо вони притягли малих дітей чи тих крихітних песиків, схожих на щурів.

— Тільки поглянь на нас! — іноді вигукувала вона, коли западала пауза. — Чи не чудово?

Ми замовили чай «Англійський сніданок» (мама: «Це ж звичайний чай? Без усіляких дивних смаків?») та «чайну тарілку» з крихітними бутербродами без скоринки, маленькими пшеничними булочками (мама пекла кращі) та тістечками в золотавій фользі. Мама з півгодини говорила про «Біллі Елліота» і про те, що нам принаймні раз на місяць обов’язково треба ходити на вистави. А ще казала, що татові обов’язково тут би сподобалося.

— Як там тато?

— А, він у порядку. Ти ж знаєш свого батька.

Я хотіла запитати, але посоромилася. Вона запитально на мене глянула.

— І ні, я не голю ноги. Так що цим він невдоволений. Але в житті є й важливіші речі.

— А що він сказав щодо твоєї подорожі сюди?

Вона пирхнула та приховала це покашлюванням.

— Він не вірив, що я це зроблю. Я сказала йому, коли вранці принесла чай, — він страшенно розреготався. Якщо чесно, він так мене збісив, що я просто вдяглася та пішла.

— І не сказала йому? — У мене округлилися очі.

— Я ж казала вранці. Тепер він увесь день пише мені есемески. От же дурень! — Вона глянула на екран та заховала телефон у кишеню.

Я дивилася, як вона підібрала виделкою чергову булочку, з’їла її та примружила очі від задоволення.

— Це просто чудово.

— Мамо, ви ж не розлучитеся? — глитнула я.

— Розлучимося? — Вона миттю розплющила очі. — Луїзо, я добра католичка. Такі не розлучаються. Ми просто примушуємо чоловіків страждати довіку.

Я розрахувалась, і ми пішли в дамську кімнату, схожу на печеру з мармуровими стінами кольору волоського горіха та дорогими квітами. Працівниця мовчки стояла коло раковин. Мама двічі ретельно вимила руки, а потім понюхала всі лосьйони, що стояли там, — я бачила в дзеркалі вдоволене обличчя щоразу, як вона знаходила приємний аромат.

— Мені б не варто було так говорити, беручи до уваги моє ставлення до патріархату, але я справді хочу щоб хоча б в однієї з вас був хороший чоловік.

— Я де з ким познайомилася, — сказала я, перш ніж устигла подумати.

Вона обернулася до мене з пляшечкою лосьйону.

— Та ти що?!

— Він лікар швидкої.

— Це просто приголомшливо! Лікар швидкої! Та це майже так само добре, як водопровідник. І коли ти нас із ним познайомиш?

— Познайомлю? Я не знаю, чи… — забурмотіла я.

— Чи що?

— Ну, тобто, ми тільки почали, так що я навіть не знаю…

Мама відкрила свою помаду та глянула в дзеркало.

— Хочеш сказати, що ви просто спите разом, чи що?

— Мамо! — Я кинула оком на працівницю.

— Ну, ти ж це маєш на увазі?

— Я просто кажу, що ще не готова до справжніх стосунків.

— Чому? Що в тебе ще відбувається? Не забувай, твої яєчники не в холодильнику.

— А чого Тріна не пішла з нами? — Я вирішила змінити тему.

— Не змогла знайти няню для Тома.

— Ти ж казала, що в неї справи.

Мама глянула на мене в дзеркалі, трохи стисла губи та заховала помаду.

— Ну, я думаю, що вона трохи на тебе сердита. — Вона активувала своє материнське рентген-око. — Ви що, посварилися?

— Я не знаю, чого їй завжди треба висловити свою думку про все, що я роблю, — голос як у дванадцятирічної.

Знову рентген-око.

І я не витримала та все розповіла. Я сіла коло мармурової раковини, мама — у крісло. Я розповіла про запрошення на роботу, про те, чому не змогла його прийняти, про те, як загубилася Лілі, як я її знайшла і як нарешті вона почала змінюватися на краще.

— Я вмовила її знову зустрітися з місіс Трейнор. Так що прогрес є. Але Тріна мене не слухає — хоча якби щось подібне сталося з Томом, вона б перша верещала, що я не маю права його кидати.

Мені стало легше. Мама знає, що таке пута відповідальності.

— І через це вона зі мною не розмовляє, — резюмувала я.

Мама ошелешено на мене подивилася.

— Заради всіх святих, ти що, збожеволіла?

— Що?..

— Тобі запропонували роботу в Нью-Йорку з усіма перевагами — а ти стирчиш у тому Богом забутому барі в аеропорту? Ні, ви це чули? — вона звернулася до працівниці. — Повірити не можу, що це моя дочка! Клянуся, я гадки не маю, куди ти поділа свої мізки!

— Мамо! Я роблю те, що вважаю правильним!

— Для кого?

— Для Лілі!

— Думаєш, окрім тебе, нікому поставити ту дівчину на ноги? Слухай, а ти не питала в того нью-йоркського типа, чи не могла б ти на тиждень-два затриматися?

— Це не така робота, що може чекати на мене.

— Звідки ти знаєш? Не дізнаєшся, доки не спитаєш. Правда?

Працівниця повільно кивнула.

— Господи, навіть думати про це не можу… — Працівниця дала мамі рушник, і вона почала енергійно обмахувати шию. — Послухай-но мене, Луїзо. У мене вже є одна дочка з блискучими перспективами, яка тепер сидить удома, бо встигла зробити неправильний вибір. Ні, я люблю Тома до дрижаків — але в мене серце крається, коли я думаю, чого Тріна могла досягти, якби мала такий клопіт трохи пізніше. Я застрягла вдома, доглядаючи твого дідуся та батька, але то нічого. Я свій шлях шукаю. А ти маєш прагнути більшого в житті, чуєш? Більшого, ніж подекуди квитки за півціни та чай у дорогому готелі. Їдь звідси! Тобі, чорт забирай, єдиній у нашій родині випадає шанс! А ти хочеш відмовитися від нього заради дівчини, яку ледь знаєш!

— Я вчинила правильно,