Джоджо Мойєс - Після тебе

— Можливо. А може, ти й зовсім не мала робити вибір.

— Не дізнаєшся, доки не спитаєш, — додала працівниця.

— Саме так! Оця леді знає, що каже! Ти маєш спитати в того джентльмена, чи можна тобі почати працювати трохи пізніше. Не дивись так на мене, Луїзо. Я ще по-хорошому з тобою. Я тебе не підганяла, коли насправді треба було. Тобі треба витягти себе з цієї роботи-пастки та почати жити.

— Пропозиції більше немає, мамо.

— Це моїх прекрасних сідниць більше немає! А ти ж навіть не питала.

Я похитала головою.

Мама гмикнула та накрутила на шию шарф. Потім витягла дві монетки з гаманця та вклала в долоню працівниці.

— Ви тут чудово попрацювали! З підлоги можна їсти! А пахне взагалі дивовижно!

Працівниця тепло всміхнулась, а потім, наче щось згадала, звела вказівний палець. Ми спинилися. Вона кинула оком за двері, дістала в’язку ключів, спритно відчинила шафку та вклала мамі в долоню шматок квіткового мила, неймовірно запашного.

— Та це ж просто рай небесний. Шматочок раю.

— Це вам.

— Мені?

Жінка стисла своїми долонями мамині.

— Яка ж ви добра! Як вас звати?

— Марія.

— Марія. Дуже приємно. Я Джозі. Коли я наступного разу буду в Лондоні, то обов’язково зайду у ваш туалет. Бачиш, Луїзо? Бачиш, що буває, якщо трошечки вийти за рамки? Чи це не чудова пригода! Моя мила нова подруга Марія подарувала мені шматок чудового мила.

Вони стисли одна одній долоні, наче давні подруги перед розлукою. І ми пішли.

Я не могла сказати їй. Не могла сказати, що та пропозиція висить наді мною щохвилини, від світанку до заходу сонця. Хай там що я казала усім — я знала, що до глибини душі шкодуватиму про втрачену можливість жити й працювати в Нью-Йорку. Я можу скільки завгодно втішати себе, що будуть і інші можливості — але цей втрачений шанс буде зі мною, як дешева сумочка, яку завжди носиш із собою, але шкодуєш, що взагалі її купила.

Я попрощалася з мамою на вокзалі — вона поїхала додому, до враженого та злющого батька. Удома я приготувала салат із того, що в холодильнику лишили Сем та Лілі, і сіла перевіряти пошту. На мене чекав лист від Натана:

Я не думаю, що ти маєш рацію. Але розумію, що ти робиш. Вілл би пишався тобою. Ти хороша людина, Кларк. Цілую.

24

Ось що я дізналася про батьківство, навіть не ставши матір’ю: хай би що робила — майже завжди робиш не те. Якщо ти жорстока, презирлива та неуважна — це залишить рани в душі дитини. Якщо ти любиш дитину, підтримуєш, заохочуєш та хвалиш навіть за найменше досягнення (вчасно встала зранку чи не курила цілий день) — то зіпсуєш її якось інакше. Також з’ясувалося, що в батьків фактично немає ніякого авторитету, який, здавалося, мав би бути з огляду на те, що вони годують і виховують дитину.

З цими думками у свій вихідний я посадила Лілі в машину та повідомила, що ми їдемо на обід. Я передбачала, що все пройде жахливо, але принаймні нас там буде двоє — ми зможемо це витримати.

Перші сорок хвилин дороги Лілі сиділа вся в телефоні та з навушниками, тому пізно помітила, куди ми їдемо. Помітивши знак, вона насупилася.

— Це не дорога до твоїх батьків.

— Я знаю.

— І куди ми їдемо?

— На обід, я ж сказала.

Вона довго на мене дивилась, та я не збиралася пояснювати. Потім вона довго дивилась у вікно.

— Господи, ти іноді просто нестерпна, — був її вердикт.

За півгодини ми зупинилися коло «Корони та підв’язки», готелю з червоної цегли з парком на два акри. Звідси до Оксфорду було хвилин двадцять їхати. Я вирішила, що краще зустрітися на нейтральній території. Лілі вийшла з машини й досить промовисто грюкнула дверима для того, щоб я зрозуміла, що я нестерпна.

Я проігнорувала це, нафарбувала губи та разом з нею зайшла в ресторан.

Місіс Трейнор уже чекала на нас за столиком. Побачивши її, Лілі застогнала.

— Ну навіщо ми знову це робимо?

— Бо обставини змінилися, — пояснила я, підштовхуючи її вперед.

— Лілі. — Місіс Трейнор підвелася, щоб привітатися. Я відразу помітила, що вона була в перукаря — волосся знову гарно підстрижене. На обличчі зовсім трохи косметики. Вона була знову схожа на ту, колишню місіс Трейнор — стриману жінку, яка розуміє важливість зовнішності.

— Добрий день, місіс Трейнор.

— Здрастє, — пробурмотіла Лілі за мною. Вона не простягла їй руку та сіла коло мене.

Місіс Трейнор звернула на це увагу, усміхнулася та покликала офіціанта.

— Цей ресторан був чи не найулюбленішим місцем твого батька, — зауважила вона, розгортаючи серветку. — Коли мені вдавалося вмовити його виїхати з Лондона — а це було нечасто, — ми зустрічалися тут. Тут смачно готують. У них мішленівська зірка.

Я розгорнула меню: кнелі з тюрбо з франжипаном з мідій та лангустинів, копчене філе качки з тосканською капустою кале та ізраїльським кускусом. Лишалося сподіватися, що оскільки нас сюди запросила місіс Трейнор, то вона й платитиме.

— Щось це все надто вже круто, — зауважила Лілі, не підводячи очей від меню.

Я глянула на місіс Трейнор.

— Вілл теж так казав. Але це дуже смачно. Я, мабуть, замовлю куріпку.

— А я морського окуня. — Лілі згорнула меню в шкіряній палітурці.

Я й досі дивилася на аркуш переді мною, не впізнаючи жодної страви. Що таке рутабага[45]? А равіолі з кістковим мозком та копрієм? Може, тут можна замовити сендвіч?

— Ви готові замовити? — Коло мене з’явився офіціант.

Я почекала, доки Лілі та місіс Трейнор зроблять замовлення, а потім таки помітила страву, яку наче колись бачила в Парижі.

— А можна мені joues de boeuf confites[46]?

— З картопляними ньйоками та спаржею? Звичайно, мадам.

Ми говорили про всілякі дрібниці, чекаючи на закуски. Я розповіла місіс Трейнор, що й досі працюю в аеропорту і мені обіцяють підвищення, намагаючись видати це за розповідь про кар’єрний розвиток, а не крик про допомогу. Я також зауважила, що Лілі теж знайшла роботу. Місіс Трейнор не здригнулася,