Христина Вілем - Істина крові, Христина Вілем

32. Арсен

Його дитинство закінчилось у сім років і тоді ж Арсен зрозумів, що він – ніхто. А точніше, душа у списку пана, кріпак, раб.
Дружина поміщика Прилуцького померла під час пологів і він, виплакуючи горе над ліжечком новонародженої доньки, наказав взяти Арсена козачком своєму сину Тадеушу. І хоч паничу було вже дев’ять, він поводився наче п’ятилітня дитина, капризна, криклива та жорстока. Занедбаний мамою і розпещений батьком він вважав, що йому дозволено абсолютно все.
Коли у покої панича привели Арсена, Тадеуш не приховував зневаги та обридження.
– Вимийте його, підстрижіть і одягніть пристойно.
Арсен спалахнув, мимоволі стиснувши кулаки і з-під лоба зиркнув на панича. Тадеуш примружив очі і Арсен побачив в них стільки хижого очікування, що зрозумів, чим це може закінчитись – його відшмагають десь на конюшні або в псарні, щоб навчити покори. Якщо мама дізнається, що його покарали в перший же день, плакатиме цілу ніч.
Арсен зціпив зуби, опустив голову і розслабив руки. Він почув короткий смішок панича і підвів голову, той дивився на нього з неприхованою цікавістю.
– Бачу, нам буде весело. Ну, чого чекаєте? Виконуйте наказ.
Покоївка вхопила Арсена за руку і потягла з кімнати.
Коли його, вимитого, підстриженого і одягнутого у тісний і занадто яскравий костюм, знов привели у кімнату, панича не було.
– Панич на уроках, прийде за трохи, а ти сиди тут і нічого не чіпай.
Покоївка відійшла на крок, а потім розвернулась і присіла біля Арсена.
– Не дратуй його, не переч і роби все що він каже, навіть якщо тобі це не подобається. Так тобі нічого не буде. Він… розпещений і йому погано без мами. Просто перетерпи.
Покоївка вийшла з кімнати і Арсен мало не розплакався. Він залишився сам один у величезному будинку, де нікого не знає і разом із хлопцем, якого вже ненавидить.
Щоб якось відволіктись, Арсен почав розглядати кімнату і мимоволі забув про все. Тут було багато простору та світла, що лилось у кімнату крізь величезні вікна і скляні двері, які виходили в сад. Біля стіни стояло величезне неприбране ліжко і Арсен затримав на ньому здивований погляд. Він навіть не уявляв, що такі речі існують. А тоді побачив безліч іграшок та книг, розкиданих на м’якому килимі.
Арсен підійшов і витяг із купи речей одну з книг, розправив погнуті сторінки і почав розглядати. Він не вмів читати, але це не заважало йому поринути у світ неймовірно гарних малюнків та букв, по яких він водив кінчиками пальців, уявляючи, що читає.
– Не руш! Вона вартує дорожче за тебе!
Арсен здригнувся, книжка випала з рук і з шелестом опустилась на м’який килим. Але вже було байдуже – він річ і до того ж не надто вартісна. А якщо панич зневажає навіть дорогі речі, то як буде ставитись до нього? Якби Арсен міг зараз розплакатись, вилити образу, то йому б стало легше, але всередині щось стислось і не давало навіть схлипнути.
Здається, панич чекав на вибачення, але Арсен мовчав. Тадеуш, зневажливо скрививши губи, обійшов Арсена і підняв книжку.
– Це книжка про Артура і лицарів. Вона коштує, як десять душ. Або дві собаки з таткової псарні.
Арсен стис кулаки і зціпив зуби так, що боліло все обличчя. Його розривало від бажання штовхнути панича на підлогу і бити, і копати, і кусати, і дряпати…
– Завтра підеш зі мною на уроки, мені там нудно. А тепер йди звідси, я хочу побути сам.
Арсен вийшов з кімнати і розгубився. Він не знав, куди йти, де його місце. Він просто стояв біля дверей і хотів втекти звідси додому, заховатись і виплакатись. Він почувався самотнім, покинутим, нікому не потрібним. Його забрали від батьків щоб він став річчю, іграшкою іншої дитини.
Несподівано Арсен відчув таку злість, що ним почало трусити. Він не дозволить поводитись із собою так, доведе, що не іграшка і у всьому кращий за панича. Завтра він піде з ним на уроки і буде вчитись… вивчить все, що зможе…
Він плакав, сльози горохом котились з очей і Арсен швидше почув, аніж побачив, що до нього хтось підійшов. Тепла долоня взяла його руку, повела за собою і лише зробивши кілька кроків Арсен зрозумів, що ця долоня лиш трошки більша за його власну. Він зупинився, витер очі і побачив дівчину, може навіть і не старшу за нього. Вона уважно вивчала його обличчя.
– Він вдарив тебе?
Дівчина шепотіла, наче їх могли почути.
– Ні.
– То чого ти плачеш?
Арсенові несподівано стало соромно за свої сльози.
– Я не плакав, то в око щось попало…
Вона стисла губи, але не заперечила.
– Ти козачок?
– Я – Арсен!
– А я Марічка. Йдем на кухню, моя мама нагодує нас і скаже, де тобі спати.
У животі забурчало і Арсен притис його руками. Марічка засміялась, закриваючи рот долонями, а тоді знов взяла його за руку і повела за собою.
 

 

 

 

 

Усі права на дану книгу належать її автору. 

Жодна частина цього твору не може бути відтворена, поширена або використана в будь-якій формі без попереднього письмового дозволу правовласника.

Ця книга опублікована виключно на платформі «Букнет». Забороняється її розміщення на інших ресурсах без дозволу автора.

У разі порушення авторських прав винні особи можуть бути притягнуті до відповідальності згідно з чинним законодавством про інтелектуальну власність.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍