Леля Карпатська - Обіцяна, Леля Карпатська

Юрба рушила далі. Вони йшли лісом, продовжуючи співати тужливих прощальних пісень:

Вийде він з глибин землі

Наречену взять собі…

Вип’є кров із мого сну,

Вплете крик у тишину.

Ти приймеш мене у дім —

ту, що з серцем ще живим…

Очі - перли весняні,

Згаснуть там у глибині.

Серце — жертва, тіло — прах,

Стане пісня у віках…

Це зовсім не було схоже на весілля, швидше — на похоронну процесію, де у кінці майбутню дружину ховали заживо. Ляна намагалася триматися ближче до Яри. Раз їй навіть вдалося схопити подругу за руку, проте та ніяк не відреагувала. Здавалося, вона повністю змирилася зі своєю долею.

Підійшовши до господи Змія, хода зупинилася. Далі Яра повинна була йти сама. Дівчина ступила кілька кроків уперед і завмерла. З печери позаду будинку долинув звук, схожий на рев пораненого звіра — глухий, тягучий, з уривчастим присвистом. Яра затремтіла і чи не вперше озирнулася. Більшість людей вже пішли назад. Залишилися тільки Євдокія, Власлав та Ляна.

— Ляночко! — крикнула дівчина.

Та кинулась було до подруги, але голова села рвучко вхопив її за руку і притягнув до себе.

— Не лишайте мою маму!

— Йди! Врятуй громаду від біди. У цьому і є твоє покликання, — холодно кинув він Ярі. — Може тобі пощастить і станеш його жінкою. Ой, я забув! — мерзенно захихотів староста. — Жінка в нього вже є. Ну, що ж, се ля ві!

Він махнув головою Євдокії і та покірно пішла геть, витираючи сльози краєм хустини. Потім безцеремонно поторочив за собою Ляну.

Яра залишилася одна. Перед нею чорнів вхід до печери, зарослий чагарником та наполовину закиданий камінням. Всередині на неї давно чекала смерть.