С Осте - Дорослішання Мрійниці, С Осте

Глава 27

Комунікатор без жодного пропущеного. Лише коротке повідомлення, що зайнятий і передзвонить. Розумію.

Тхрон прощається і зустрічає однаково: з темного неба безперестанку сипле і крутить. Зупинимося – за кілька хвилин нагадуватимемо снігові статуї. Шоломи миттєво вкрилися тонким інеєм. Скоригувавши терморегуляцію, ми мовчки йшли поряд, слухаючи завивання крижаного вітру. Про що говорити? На платформі, крім нас, нікого.

На запит «Рудрайг Галл» мережа видала фото алійця з напомадженим чубом з якогось публічного заходу.

Еохадь Рудрайг Галл, значить. Наймолодший і найменш публічний внук тхронського золотого мішка Карла Кассана – президента конгломерату з космічним доходом. У мережі жодного слова про можливі заручини, як і про теперішню роботу та зміну хлопецем прізвища. Те, що я вважала щедрістю і проявом турботи було для Рудрайга звичним. Пам’ять підкинула і добротний корабель, і недешеві, як для допоміжного персоналу, апартаменти, й імпортні фрукти, які не кожен міг собі дозволити.

Ті наші забавки зближували більше, ніж здавалось. Коли на Тхроні сніжило, очі шукали клаптик чистого неба, вночі – тягнулися до зірок, а коли душу роздирала туга, – слухала його солодкий голос. Невже, Рудрайг і є той, кого я стільки чекала?

Якщо офіційно оголосити про наші стосунки, мезальянс стане головною новиною в мережі. Навряд, родина Кассанів відрізняється ліберальними поглядами. Але мовчати ще гірше. Вдруге серце підлатати не вдасться. Мабуть старію, бо хочеться стабільності, а не палких зустрічей під покровом ночі. Прийнявши перспективу осуду і недоречних жартів про свій вік, я морально готувалась до закінчення кар’єри у ЗОХІ і пошуку нового місця в цьому світі. Робити це з чиєюсь підтримкою значно легше.

Якась частинка душі до останнього сподівалась, що Рудрайг от-от з’явиться і скаже «Сюрприз». Інколи я забуваю, що наші стосунки поки не на тій стадії. Керівниця не повірить у простий збіг, вона й так вже щось підозрює. Якось долечу, не вперше. Тоді й поговоримо.

— Мій чоловік з дітьми у батьків. Ти маєш якісь плани на вечір, Теа? — Мемет підтягнула поближче валізу і прийнялась обтрушувати сніг щойно увійшла всередину транспортного майданчика.

— Думала на роботу, — майже весь політ я безпробудно спала, і голос все ще хрипів.

— Та ну, поки долетиш, тільки охорону побачиш. Відпочинь з дороги. За три дні Брандт і команда не встигли б нічого накоїти. Або вже б дзвонили.

Ми синхронно розсміялись.

У цього чоловіка талант притягувати неприємності. Сам колись прохопився, що кожне його чергування знаменує катастрофу. То пілот не впорається з керуванням, то насильницька смерть, то зникнення екстремалів у горах з протоптаними і безпечними маршрутами, або вулкан, який спав не один десяток років, прокинеться.

— Слухай, Теа, може, полетимо до мене? Щось не хочеться ночувати одній. А завтра разом подивимось, наскільки у вас все плачевно.

Холод вчить швидко приймати рішення. Після недовгої дискусії, ми дійшли згоди, що мої апартаменти звідси ближче. І поспимо довше.

Замовили доставку. Розпаливши кілька ароматичних свічок, розсілись на теплій підлозі, обклавшись гострими закусками і попиваючи прямо з боулів гарячий м’ясний суп. Блаженство!

— Глянь, Мемет! Оцей нукієць у зеленому так на Брандта схожий. Волосся відростити – і один в один, — у мережі транслювали якесь нове шоу. Я перевернулась на бік, витягуючи ноги на всю довжину.

— Ага, є щось таке. Дивись, дивись! — штовхнула алійка моє плече, сміючись над незграбністю учасників змагання.

Втамувавши голод, наш дует наколотив імбирного чаю з водянкою, в якому розмочував черстві пряники. Від того кулінарного шедевру зводило зуби.

— Гарна, — Мемет тим часом дісталась вікна і розглядала квітку у флораріумі. — Де взяла?

У напівпорожній квартирі на фоні сонного міста яскрава композиція виглядала самотньою. І чимось нагадувала мені саму себе. Можливо, через такий контраст рука і не піднялась її позбутись.

— Це подарунок.

— Каттлея, ще й небесна. Цікаво, — алійка пригубила напій і часто заморгала, але водити пальцями по гранях додекаедра не перестала. — Знаєш, що її дарують в особливих випадках?

— Як-як? Каттлея? Хіба не онцидіум? — чашка розігрілась, і пальці, що бездумно її вертіли, здригнулись.

— Поняття не маю, що таке твій «оцидіум», але він би тут давно замерз. А це, дорогенька, – один з небагатьох квітучих видів, що виживають при наших морозах. У горах колись бачила таку, тільки жовту, прямо на вапняку цвіла. Небесна каттлея – зізнання в залежності, символ Хамму і вічних почуттів.

У грудях щось стрепенулось. Відкрита усмішка, бадьорий голос, добрі очі і такі магнетичні кучері – все це одномоментно постало перед очима. Шакс… Якби ж я дізналась раніше, що це не просто прощальний жест. Чому ж в мене все не як в людей?

— Я… не чула про таке, — прошепотіла, закусуючи губу.

— Ну не дивно. Ти ж не алійка. Розкажеш, хто підігнав? Хтось з наших, я права?

— Мемет, от тільки не починай, — прозвучало різкіше, ніж сподівалась. Сором обпалив обличчя. — Це вибачення від колишнього. Давно треба викинути.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍