Володимир Лвович Ешкін - Гойдалка, Володимир Лвович Ешкін

транспортного модуля. Проте всі спроби розпитати техніків про її конструкцію і тактичні можливості наштовхнулися на промовисте мовчання.

— Секретна зброя? — запитав він у Церм.

— Шостий рівень допуску.

— Отакої.

— Не борт, а кейс найсучасніших технологій.

— Може, треба очі закрити?

— А ще заткни вуха і відійди на два кілометри, — пілот засміялася. — Я теж не маю шостого, що поробиш.

— Я тебе не здам.

— Ти добрий хлопчик.

— Він на сидеральній тязі?

— Щось крутіше. Ходить швидше за будь-який скеґер.

«Що може бути крутішим за сидеральний движок?» — запитав себе Вольск, але вирішив не розпитувати подробиць. Він ще раз переконався, що на лінкорі сховали чимало сюрпризів. Що навіть пілоти «Айн-Софу» не посвячені у всі таємниці експедиції.

Перехоплювач остаточно погасив швидкість, розчепірив довгі опори і філігранно прибрамився в центрі майже круглої долини, де під кригою вгадувалась структура метеоритного кратеру. Вкрита ультрачорним лаком машина виглядала пласким зображенням, намальованим просто на навколишній панорамі. В її хвостовій частині можна було роздивитись затиснуту маніпуляторами здобич. Темно-сірий, наче зім’ятий, корпус древнього зонда.

Надто зім’ятий, як на агрегат такого типу. Техноархеолог бачив десятки подібних до нього зоряних розвідників. Різних. Виловлених у відкритому космосі після століть мандрів, розміщених у музеях та приватних колекціях, вкритих потворним чорним накипом, немилосердно пощерблених й навіть пробитих наскрізь.

Різних, але не таких.

Якесь недобре передчуття охопило Вольска.

— А можна подивитися, як виглядав зонд, коли його впіймав твій секретний гончак? — звернувся він до Церм.

Та розгорнула плівку двовимірного екрану просто перед очима техноархеолога. Плівка нахмарилась кольорами відкритого космосу. З глибини екрану виплив сірий силует.

Вольску вистачило короткого погляду, щоби все зрозуміти. Він вже відкрив рота, щоб попередити Церм та інших, коли весь його мозок — весь, до останнього нейрону — заповнив знайомий голос.

Крізь нього, наче крізь розірвану дверну мембрану, на Вольска рушили видіння, складені з кольорів, звуків і доторків. Він побачив золоте татуювання на плечах і ключицях, темне хвилясте волосся, шкіру з мідним відблиском. Відчув аромати мускату і амбре, розпеченість нестримного жадібного лона, що готове поглинути цілий всесвіт.

Його тіло знову, як і рік тому, наповнює пронизливе тремтіння. Жалюгідне, щасливе, безпорадне, захопливе та ще якесь там тремтіння смертного, ґвалтованого богинею.

…там, на зірках непідсудних,

де уламки полишених гнізд…

Між скронями вибухає темрявою чорна точка.

Крихітна чорна нора до невідомого.

«Падай».

«Шермо, я не…»

«Падай, якщо хочеш жити».

«Але…»

«Падай!!!»

Його ноги підгинаються дуже повільно. Тіло, наче незалежно від його волі, зміщує центр ваги, щоби падіння не зачепило зовнішніх елементів життєзабезпечення. Він відчуває усі стадії та етапи падіння, усю безпорадність бокового чужого зрушення.

Як нескінченний хробак, проповзає чужа вічність. Чуже тіло, безмежно далеке від його власного, котре все ще здригалося в механічних судомах, лягає на крижану поверхню планети, яку імператор нарік Брамою. Воно лежить на чужому правому боці і чужими очима бачить шматок темно-синього неба.

Також безмежно чужого.

Шермо, кохана, якого цука ми с тобою тут робимо?

«Лежи, не рухайся».

Добре, добре. Ніхто не збирається рухатися. Це грьобане тіло лежатиме стільки, скільки тобі треба. Лежатиме усі майбутні ери, аж до випаровування останньої з «чорних дір». Лежатиме всі цикли і всі епохи. Лише не залишай мене, Шермо.

«Ти мене зрадив».

«Ні, ні, не зрадив. Неправда. Я рушив разом з тобою до мертвих планет, я залишив рідних на Арпікрані, я…»

«Тепер ти чекатимеш».

Судоми відпустили, Вольск відчув, як піт тече під скафандром, переповнюючи капіляри абсорберів, як липка волога розповзається між ногами.

Поряд з ним впало щось важке. Він обережно присів, озирнувся навколо, і йому перехопило горло. Якась нищівна коса пройшлася навколишнім, безжально стинаючи все, що вивищувалось над поверхнею хоча б на метр. Ще ворушилися розрізані навпіл тіла людей і ящерів, ще розпадалася на шматки конструкція ґ’ормітського літального апарату і щось рідке витікало зі страчених роботів. Те рідке пінилось і застигало на морозі потворними гронами.

І лише його Мк7, який після зупинки притиснувся черевом до криги і підібгав під себе павучі лапи, практично не постраждав. Диявольський косар лише зрізав сідло.

«Що це за зброя?» — думки Вольска сповільнилися, а погляд не міг відірватися від рештків Церм. На замерзлому зрізі її тіла він бачив тазові кістки, судини та м’язову тканину, трубки живлення скафандра та рівно обтяті конструкції екзоскелета. Ворожа зброя розітнула людське тіло, як лазерний ніж, але не залишила на плоті термічного сліду.

Ще хвилину тому Церм розмовляла з ним про допуски, а тепер і вона, і Ван Боден мертві. Навіть Преподобна Тарасваті. Її тіло лежало найдалі від Вольска, поряд з перехнябленою руїною конвертоплана.

Й ті дві ґ’ормітки, що так вміло вправлялися з крилатою машиною, також загинули. Обрубки їхніх хвостів здригалися у фінальних конвульсіях. На манжетах і шоломах людських скафандрів розпачливо блимали вогники медичного контролю.

Вже немає чого контролювати.

Техноархеолог озирнувся на перехоплювач.

Ну, звісно, той цілісінький. Коса вистрибнула з його здобичі, з того, котре Церм вважала зондом, з того, котре виглядало як зонд, але не було ним. В принципі, ті, хто маскував свою машину під земного розвідника, й не надто морочилися з ретельним копіюванням деталей. Замість охолоджувального контуру вони причепили до «зонду» хаотичне переплетення дротів, а уловлювачі зоряної енергії зобразили скрученими листами металу.

Йому кортіло роздивитися замасковану машину детальніше, але він не знав, як та зреагує на наближення. Перевіряти на собі дію коси не було жодного бажання.

Шерма наказала чекати.

На кого?

На неї?

На її спільників?

А може, краще відповзти до «павука», повернутися до табору, подивитися, що діється там?

Йому було страшно.

Хронометр свідчив, що Вольск сидів на кризі вже півгодини, коли його внутрішній комунікатор прийняв виклик від Сайкс.

— Не кажи, я все знаю, — відразу попередила Преподобна.

— Я не можу…

— Виконуй всі вимоги Шерми.

— Ви у полоні?