Володимир Лвович Ешкін - Гойдалка, Володимир Лвович Ешкін

— Мені…

— Ти почув. Це — наказ.

Сигнал зник, залишивши десь під черепом краплину холодної порожнечі. Вольск спробував зрозуміти, що саме задумала імператорська радниця, але пазл не складався. Він згадав, що бур за кілька годин проб’є тунель і припустив, що у цілому ситуація виглядає так: Шерма спробує за будь-яку ціну дістатися порталу, а Сайкс зробить все, щоби цього не сталося.

Якщо так, то, за великим рахунком, його допомога Шермі не потрібна. «Боб» домчить клонку до самої «зоряної брами», а помогти їй у двобої з Сайкс він не зможе. Втім, для висновків замало інформації. Хто знає, а може, для активації порталу необхідна присутність кількох людей? Або ж Шерма триматиме його біля себе як заручника? Й де тепер, цікаво, баронеса?

Питання, питання.

Питання, небоги невідомості.

Він відчув біль у затерплій нозі і змінив позу. Тепер він не сидів, а напівлежав так, що міг оглянути останки Церм, які поступово вкривала паморозь. Вольск зауважив, що командний пристрій перехоплювача не пошкоджено. Техноархеолога свого часу вчили принципам дистанційного керування роботами, але йому бракувало практики. Тим більше, практики роботи зі швидкісними міжпланетними рейдерами.

Проте одне він знав достеменно: достатньо було ввести до пристрою стартову команду, щоби знешкодити «зонд». Перехоплювач виніс би його в космос, і полон Вольска на тому б скінчився. Куди саме полетить рейдер, ніякого значення не мало. Чим далі, тим надійніше. Зваживши усі «за» і «проти», техноархеолог вирішив, що критичних проблем в нього не виникне, адже командна логістика позитронних комп’ютерів не відрізнялася різноманітністю. Втім, він не мав певності у тому, що ворог дозволить зламати свій план.

«Припустимо, — міркував він, — що ця зім’ята штуковина не надто розумна та не відразу второпає, що саме я від’єднюю від екзоскелета Церм. Припустимо, що штуковина не вміє читати мої думки і не зреагує на перші команди пускового циклу. Але вже в момент старту все відкриється, і штуковина скосить мене на раз-два.

Не дарма ж Сайкс сказала, що я у полоні, — згадав Вольск. — Ворог, швидше за все, тут все контролює. Та ще й Шерма заходить до мого чайнику, як додому».

Він ще раз подивився на ультрачорний силует перехоплювача. Те, що він назвав штуковиною, висіло між розчепірених ніг без жодних помітних перетворень. Судячи з її вигляду, маскування частково злізло під час посадки. Крізь рослинно вигнуті контури проступила чужа інженерна естетика, не знайома зі звичною людським очам бінарною симетрією, а центральну частину чужої машини обплутували вузлуваті волоконні потовщення, що здалися Вольскові корінням древнього в’яза.

У тих відділках його пам’яті, де зберігалися зображення та схеми інопланетної техніки, ворухнулося впізнавання. Він вже десь зустрічав агрегати, зроблені у такому дизайні.

Але де?

Він напружив мозкові імплантати на згадування.

Над крижаною пустелею раптом рознесло свистячий звук, що відірвав Вольска від пошуків. Невеликий вертоліт, утричі менший за конвертоплан, наближався з боку табору. Він летів дуже низько, здавалося, що зіткнення з крижаним пагорбом неминуче. Проте останньої миті гвинтокрил повторив маневр дротяного літачка рептилоїдів й зависнув над полем свіжої смерті.

А відтак сів на кригу.

Вольск завмер в очікуванні. Його уява намалювала, як з кабіни виповзає багатоока слизька потвора, серце стиснуло, а вже за мить воно прискорено закалатало.

З кабіни вистрибнула людина.

Жінка.

І Сайкс, і Вей також мали треновані і красиві тіла, але Вольск не сплутав би леопардову грацію Шерми з жодною іншою.

У темно-зеленому скафандрі, виблискуючи сріблястими смугами м’язових протекторів, до нього наближалося Тейсанболонове творіння.

«Не обморозився?» — голос у голові Вольска здався йому теплим, як подув літнього вітру.

«Ні».

«Це добре, тому що у нас з тобою багато роботи».

22

Храм життя (Лабіринт Анволі),

планета Фаренго (9КВ97:2),

система зірки Таліс.

5 огеста 417 року Ери Відновлення.

«Якщо тіронійському поліцаєві починають снитися клони старих робочих серій, значить, час зливати воду, гасити світло і сідати на важкі медикаменти», — сказав собі Марков, коли те, що над ним нахилилося, виявилось обличчям.

Він знов змружив повіки, сподіваючись ніколи більше не побачити відразливої вухатої пики, але сподівання не справдилося.

— Агов, начальнику, — прохрипіло над ним. — Сніданок вже готовий.

«Це не сон», — здивувався Марков, відтак спитав у хриплого:

— Ти, певно, Гумм?

— Так мене називають.

— Значить, я у Розпліднику, — констатував поліцейський і відкрив очі. Поряд з клонською мордою він побачив личко симпатичної єврокитайки. Й додав без натяку на запитання:

— Ви — Преподобна Мулан.

— Просто Мулан.

— Я Рене Марков.

— Ми знаємо, хто ви.

— Що з конвойованою?

— Гостює в Преподобної Р’аавал.

— А Хіосі з…

— Відійшли світлим шляхом. Мир їм.

Правду кажучи, Марков був готовим це почути. Дарма вони понадіялися на захист капсули.

— Той спалах?

Мулан кивнула.

— Вони атакували з орбіти?

— Так каже Преподобна. Вашу рятувальну капсулу знищили зброєю, котру тут називають «райдужним списом», якось так, — пояснила Мулан. — А вам, генерале, пощастило. Вони вас або не помітили, або ж не встигли атакувати удруге. Винищувач клану Ф’аантф ліквідував їхню бойову машину. Ми звідси бачили бій, все небо було у спалахах і смугах.

— Винищувач? Зорельот-зірка?

— Так, — підтвердила Знаюча. — Він також зазнав пошкоджень, але поки що ми в безпеці.

— Вже відомо хто вони?

— Нам не повідомляли.

— Ви ще довго будете балакати? — поцікавився рудокоп. — Смачнючий сніданок ось-ось охолоне.

— Може, генерал не хоче їсти. Може, він хоче чогось іншого?

«Так, іншого, — подумав Марков. — Хочу подивитися в очі Охоронцеві прав і свобод світів».

Вголос він сказав:

— Тіло дуже свербить. Так свербить, що аж