Володимир Лвович Ешкін - Гойдалка, Володимир Лвович Ешкін

обрала звивисту льодову долину, з двох боків прикриту химерними напластуваннями затверділого вуглекислого газу. Ще до прибуття транспортного модуля люди і ґ’орміти облаштували там два житлові відсіки. Земляни надули купол, котрий швидко затвердів, і напилили на нього товстий шар броні. А поряд з куполом будівельні принтери ящерів надрукували змієподібну споруду, яку потім вплавили у кригу.

Діяльність десантників розігріла льодову долину і випарувала хмари газу, котрі невдовзі осіли на табір у вигляді майже невагомих крижаних містків, вітрил і веж, за якими вже годі було побачити справжні інженерні витвори. А поки велетенські сніжинки повільно осідали на житлові відсіки, там кипіла робота. Стіни вкривали ізолятом, монтували апарати для переробки замерзлих газів у повітря земного і ґ’ормітського типів, а також молекулярні синтезатори та побутові принтери, здатні забезпечити всім необхідним сімох землян і шістьох рептилоїдів. Люди і ящери ледь устигли облаштувати нове житло, коли до Брами прибув транспортний модуль.

Двічі облетівши планету, він зійшов з орбіти на причальну траєкторію. Накресливши на темному небі дугу, модуль сів на маршових двигунах, як зорельоти минулих часів. Перед фінальним калібруванням блискучий циліндр зависнув на колонах зеленого полум’я і з неквапною величчю торкнувся скель, що виступили з-під розтопленої криги. Сотні кубічних кілометрів газів здійнялися райдужними хмарами, затьмарили світло Пратари, розлетілися всією південною півкулею.

Модуль прибрамився поряд з льодовиком, під яким причаївся портал. З модуля виповзли, вибігли і вилетіли зграї роботів. За лічені години вони проклали дорогу від табору до місця буріння.

З тим місцем вирішилося не відразу. Ґ’орміти пропонували не турбувати льодового панциру планети, а пройти каскадом крижаних печер, що тягнулися від самої поверхні до порожнини з порталом. Ця пропозиція враховувала нестабільність льодовиків та шалений тиск підлідної води, готової будь-якої миті прорвати загати, затопити печери та штурмувати стратосферу Брами кілометровими фонтанами. Але Сайкс наполягла: десантники мають пробити прямий тунель.

За планом, запропонованим Вольском і Ван Боденом, він мав пройти крізь льодовик майже вертикально. Але інженери-ґ’орміти не погодилися. Вони дослідили структуру льодовика і з’ясували: саме над порталом утворилися не дуже помітні, зате довгі і розгалужені розломи — зародки катастрофічних обвалів. Врешті-решт вирішено було прокладати тунель під кутом у п’ятдесят градусів і використати на кінцевому прогоні дві природні печери. Ще не встигнули узгодити проходницької схеми, а бурові агрегати вже почали плавити і гризти тверду, як залізо, кригу.

Вольск вирішив не вертатися до табору, аж доки тунель не досягне першої з природніх порожнин на глибині трьохсот метрів. Коли втома долала його, техноархеолог лягав відпочити у кабіні генераторного модуля. Там було тісно і смерділо мастилами, зате чудова ізоляція відсікала всі звуки та вібрації бурового майданчика. Вже на першій сотні метрів він переконався, що кіборгам не потрібний людський контроль: ті прокладали пряму, як стріла, магістраль з точністю до кількох міліметрів. Час від часу на шляху траплялися газові бульбашки. Деякі з них досягали в діаметрі сорока метрів. Але це не зупиняло машину, здатну, серед іншого, діставати до планетних ядер. Вже під вечір першого дня швидкість буру досягла десятьох кілометрів за годину і продовжувала зростати. Комп’ютер спрогнозував, що за таких темпів бур дійде до печер за сорок три години.

Він вчергове проснувся. У кабіні відчутно похолоднішало, на панелях паморозь креслила срібні візерунки. Біля входу в тунель роботи якраз розпочали монтувати транспортний візок, на якому група Сайкс планувала досягнути порталу. На честь спортивного снаряду розробники назвали цю торпедоподібну машину «бобом». На нього, вирішив Вольск, варто подивитися зблизька. Техноархеолог від’єднав скафандр від зовнішнього живлення і вже торкнувся внутрішньої мембрани шлюзу, коли прийшов виклик від Ван Бодена.

Вольск розблокував комунікатор.

— Привіт, Алексе! — судячи з голосу, оператор кіборгів був у доброму гуморі. — Тобі, напевне, цікаво попоратися у тому смітті, що триста років літало навколо Пратари?

— Ще б!

— Церм впіймала зонд безпілотним перехоплювачем і обіцяє доправити його сюди за дві-три години. Їдемо?

— А куди вона його посадить?

— За шість кілометрів від табору. А від тебе — всі вісім. Координати на твоєму компі.

— Я буду за дві… Ні, за три години.

— Зустрінемось, — Ван залишив ефір.

«Зонд цікавіший за “боба”», — визнав Вольск і зазбирався в дорогу. Для оперативного переміщення можна було застосувати портативний конвертоплан. Проте, пам’ятаючи розміри тутешніх сніжинок та гостроту льодових наростнів, він не ризикнув довіритися гвинтам і крилам. Для мандрівки врешті-решт була обрана модифікація «павука».

Тихше їдеш, далі будеш, згадав він примовку, що пережила багато століть і не втратила актуальності навіть на далеких планетах.

Менш ніж за стандартну годину Вольск вже звикав до норову сріблястого Мк7, на спину якого поставили сідло з гідроподушкою. Шестиногий носій спритно маневрував між крижаними торосами, дозволяючи вершникові не заморочуватися керуванням та милуватися навколишніми краєвидами. Ноги Вольска впиралися в стремена, але віжок на ем-ка сьомому не передбачили і він широко розкидав руки, балансуючи під час піруетів транспортної машини.

Зліва від прокладеної роботами стежки, заступаючи яскраво-синій обрій, тягнувся край льодового бескиду. Його увінчували гострі прозорі брили, наче хтось поклав на Широке Поле пилу довжиною у кілька кілометрів. Крига сріблилася, місцями відкриваючи вершникові блакитні і зелені глибини. Зате направо, скільки бачило око, тягнулася депресивна рівнина, де крига напиналася брудно-сірими пухирями.

Ще доправляючи техніку до бурового майданчика, Вольск намагався зрозуміти, які саме природні процеси сформували такий ландшафт, але геологічні довідники нічого не прояснили. Жовтувате світло Пратари додавало до навколишнього смутку трошки теплих відтінків, проте картина від того не ставала кращою. Мертвий світ нічим не видавав свого минулого, яке, на думку Вольска, було далеко не тоскним.

Інакше навіщо тут вузловий портал?

Подорож до місця посадки зонда тривала майже дві години. Коли Вольск прибув до вказаної локації, там вже зібралася чимала компанія. Окрім Церм і Ван Бодена зустрічати зонда-ветерана прибули Тарасваті і двійко ящерів у чорно-золотих скафандрах. Останні лише на кілька хвилин випередили Вольска, ефектно припаркувавши до найвищого пагорбу літальний апарат з прозорими крилами і відкритою дротяною кабіною.

— Екстремальні пацани ці рептилії! — прокоментував їхнє прибуття Ван Боден.

— Вони жіночої статі, — зауважила Тарасваті.

— Значить, екстремальні дівчата, — оператор привітно помахав ґ’орміткам. — Їх також цікавить зонд?

— Нам всім цікаві сліди втручання у його роботу, — пояснила Преподобна. — Командор припустив, що зонд не зміг би три століття без сторонньої допомоги витримувати високоенергетичне опромінення.

— Ми знаємо, що припустив командор, — почувся голос Ван Бодена. — Але відомі ще й не такі приклади витривалості старих систем.

— Маєш на увазі самого командора? — поцікавилася Церм.

Всі, окрім «дівчат-рептилоїдів», розсміялися.

Чекали довше, аніж передбачалось. Пройшло більш, аніж півтори години, коли в небі спалахнув жовтий «хрест» реактивних джетів. Перехоплювач гальмував, спускаючись на Браму пологою спіраллю. Вольск бачив контейнер з цією машиною під час завантаження