А. Дж. Фінн - Жінка у вікні

Він знову трохи послаблює тиск.

— Розповіла що?

Я глибоко вдихаю.

— Вона розповіла мені, — кажу я, — ким був твій батько.

Він не рухається. Дощ омиває мені обличчя. Присмак крові ріже язик.

— Ти брешеш.

Я кашляю, перекочую головою по даху.

— Ні.

— Ти навіть не знала, хто вона, — каже він. — Ти думала, що вона хтось інша. Ти не знала, що я всиновлений. — Він сильніше натискає ногою мені на шию. — То як вона…

— Вона розповіла мені. Я не… — Я ковтаю, горло розбухає. — Тоді я не зрозуміла, але вона розповіла мені…

Він знову затихає. Повітря шипить у мене в горлі; дощ шипить на бітумному покритті.

— Ким?

Я мовчу.

— Ким? — Він б’є мене ногою в живіт. Я втягую повітря, скручуюсь, але він вже хапає мене за сорочку, підтягує на коліна. Я валюся вперед. Він хапає мене за горло, стискає.

— Що вона сказала? — кричить він.

Мої пальці панічно обмацують шию. Він починає мене підіймати, і я встаю разом із ним на своїх тремтливих колінах, доки наші очі не опиняються на одному рівні.

Він виглядає таким молодим, його гладенька шкіра омита дощем; губи повні, волосся поприлипало до лоба. Дуже гарний хлопець. За ним я бачу сквер, широку тінь його будинку. А ступнями відчуваю випнуте вікно.

— Скажи мені!

Я пробую заговорити, не можу.

— Скажи мені!

Я задихаюся.

Він послаблює хватку. Я опускаю погляд униз; ніж для конвертів так і затиснутий у його кулаці.

— Він був архітектором, — видихаю я.

Ітан розглядає мене. Дощ падає на нас, між нами.

— Він любив чорний шоколад, — кажу я. — Він називав її «ударницею». — Його рука опускається з моєї шиї.

— Він любив кіно. Вони обоє любили. Вони любили…

Ітан супиться.

— Коли вона таке тобі розповіла?

— Того вечора, коли вона прийшла до мене. Вона сказала, що кохала його.

— Що з ним сталося? Де він?

Я заплющую очі.

— Він помер.

— Коли?

Я хитаю головою.

— Нещодавно. Це неважливо. Він помер, а вона зламалась.

Його руки знову обхоплюють моє горло, я розплющую очі.

— Ні, це дуже важливо. Коли…

— Важливо те, що він любив тебе, — хриплю я.

Він завмирає. Відпускає мою шию.

— Він любив тебе, — повторюю я. — Вони обоє любили.

Ітан обпалює мене поглядом, в його руці досі затиснутий ніж, я роблю глибокий вдих.

І обіймаю його.

Він ціпеніє, але потім його тіло м’якне. Ми стоїмо під дощем, я обхопила його руками, а він свої вільно звісив.

Я гойдаюся, завмираю, і він підіймає мене, доки я обертаюся навколо. Коли я знову опиняюся на рівних ногах, ми помінялися місцями, руками я відчуваю серцебиття в його грудях.

— Вони обоє любили, — бурмочу я.

А потім усією своєю вагою я впираюся в нього і штовхаю на вікно.

98

Він падає на спину. Вікно здригається.

Він нічого не каже, лише дивиться на мене здивованим поглядом, ніби я поставила йому якесь складне запитання.

Ніж відлітає убік. Він спирається руками на скло, починає підводитись. Моє серцебиття сповільнюється. Сповільнюється час.

А тоді вікно розколюється під ним, нечутно серед звуків бурі.

За мить він зникає з очей. Якщо він і кричить, то я цього не чую.

Я ступаю на край діри у стелі, де колись було вікно, заглядаю вниз, у колодязь будинку. Клапті дощу вирують у порожнечі, як іскри; на сходовому майданчику внизу сяє галактика битого скла. Зазирнути глибше я не можу — надто темно.

Так і стовбичу під зливою. Я приголомшена. Вода вирує під ногами.

А тоді я йду. Обережно обходжу діру. Підходжу до люка, що так і завис, відчинений.

Спускаюся вниз. Вниз-униз-униз. Пальці ковзають по щаблях драбини.

Опускаюся на підлогу, на просякнутий водою килим. Ступаю до вершини сходів, проходжу повз вирву в стелі; дощ обливає мене.

Підходжу до спальні Олівії. Зупиняюсь. Заглядаю всередину.

Моя дитинка. Моє янголятко. Мені так шкода.

За кілька секунд я обертаюсь, йду вниз; ротанґ тут сухий і жорсткий. На майданчику я знову зупиняюсь, проходжу під водоспадом і стаю, скрапуючи водою, перед дверима своєї спальні. Я розглядаю ліжко, штори, чорний фантом будинку Расселлів за сквером.

Ще раз проходжу під потоком води, знову вниз сходами, і тепер я в бібліотеці — Едовій бібліотеці; моїй бібліотеці — дивлюся на шквал дощу за вікном. Годинник на своїй полиці вибиває час. Друга ночі.

Я відводжу очі та виходжу з кімнати.

З вершини сходів я вже бачу його розтрощене тіло: янгол, що впав, розпростершись по підлозі. Я спускаюся нижче.

Чорна корона крові палає на його голові. Одна рука притиснута до серця. Його очі дивляться на мене.

Я зазираю в них.

А тоді проходжу повз нього.

І заходжу на кухню.

І вмикаю телефон, щоб подзвонити детективові Литтлу.

Шість тижнів по тому

99

Останні пластівці просіялися годину тому, і тепер полудневе сонце зависло в разюче-блакитному небі — в небі, «призначеному не для зігрівання плоті, а винятково для насолоди зору». Набоков, «Справжнє життя Себастьяна Найта»[277]. Я розробила власний читальний план. Більше ніяких дистанційних книжкових клубів.

Таке небо справді дарує насолоду зору. Як і вулиця внизу, встелена потужно-іскристою білістю в сонячному світлі. Сьогодні зранку в місті випало чотирнадцять дюймів[278] снігу. Я годинами спостерігала за цим з вікна своєї спальні, дивилася, як падав густий сніг, завівав тротуари, встеляв пороги, засипав ящики з квітами. Приблизно після десятої четверо Ґреїв веселою ватагою вишмигнули з дому; вони верещали серед заметілі, носилися по кучугурах, доки не побігли вниз кварталом, поза межі видимості.

А через дорогу на ґанку помилуватися погодою вирішила Рита Міллер, загорнута в халат, з горнятком у руці. Позаду неї з’явився її чоловік, обвив руки навколо неї та вхопив підборіддям її за плече. Вона поцілувала його у щоку.

Я, між іншим, дізналася її справжнє ім’я — Литтл сказав мені після того, як допитав сусідів. Її звуть Сью. Розчарування.

Сквер став полем снігу, таким чистим, що аж блищить. За ним — із закритими віконницями, згорбившись під сліпучим небом, стоїть те, що більш навіжені газети назвали «Будинок підлітка-убивці за 4 млн!». Він коштує дешевше, я знаю, але мабуть, «3,45 млн!» звучатиме не настільки «сексуально».

Зараз там порожньо. І так вже кілька тижнів. Литтл прийшов до мене того ранку після того, як прибула поліція, після того, як лікарі «швидкої» забрали тіло. Його тіло. Алістера Расселла заарештували, сказав детектив, за співучасть у вбивстві;