Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

— Ільку! Юхто! — почувся притишений голос Клюсика. — Ти чого розкричався в татарів під носом? Забув наказ Недайборща?

— Та ось знайшов ховраха в норі! — трохи тихше озвався чоловік, і його рука ослабла. Цього було досить, щоб Яремко вивернувся і штовхнув ногами свого напасника в груди.

Клюсик зашипів, мов розпечене залізо в воді:

— Я кому сказав, щоб тихо? Тихо! Я сам зараз подивлюся!

— Та ні, чекай, я його знайшов, я йому і вуха пообриваю!

— До вух діло ще дійде. — Підліз ближче Клюсик. — Ану, хто тут сховався? — і Клюсикове обличчя з’явилося в дірці. — Ану вилазь! Нон солюм ін терра, сед етіам ін аква бестіе![109]

Яремко мовби неохоче виліз. На хвилину аж заплющився од яскравого світла. Бралося вже до вечора. Оглянувся навколо. Одні чайки були вже накриті вітрилами й нагадували собою великі сірі крижини, що поволі пливли по Дніпру, інших ще не повкривали.

— Ти де взявся? — витріщивши очі й ворушачи то однією, то другою бровою, почав лаятися Клюсик. — Хіба тобі не сказано було, аби ти сидів удома?! Ось ми тебе зараз відправимо назад!

— Не роби цього, Тимоше, — озвалися козаки з тієї десятки, що пила горілку разом з Клюсиком.

— Так що ж із ним робити? Не візьмемо ж його в похід, мале ж? Треба висадити на берег!

— Не роби цього! Його ж татари впіймають, ханові чи султанові продадуть, пахолком султанським зроблять, яничаром…

— Слухай, Клюсику, хай він побуде з нами, — загомоніли з усіх боків козаки. — Тільки після походу барило горілки нехай поставить, а то диви — на дурняк аж у Туреччину подався!

— Гаразд, — кивав головою Яремко, відчуваючи, що з ним жартують, що найстрашніше вже минулося.

— А зараз нагаїв можемо дати, — дрібно реготнув Ілько Юхта.

— О, той, що прагне слави, що пам’ятає добро і не має захисту, чи не з’їв би ти оце зараз шмат сала й кусень хліба? Ти ж, мабуть, уже охляв!

Яремкові аж запаморочилося в голові від пережитого. А може, то від голоду. Бо саме зараз згадав хлопець, як давно він їв. Узяв сало й хліб, сів на барило з порохом і уп’явся зубами в окраєць.

— Ого, який голодний! Скажи, ти що — давно вже тут? — запитав Юхта.

— Ще звечора…

Рябі зіниці Ілька Юхти мов звузилися:

— І не страшно було? Певне, цілу ніч не спав?

— Нічого я не боявся! Тільки-но прийшов, одразу й заснув.

Клубочки заворушилися в очах Юхти і завмерли.

Яремко повільно жував хліб із салом і дивився навколо. Позаду й попереду рухалися разом з крижинами чайки. А далі — туман, туман, туман…

Підійшов Клюсик, допитливо подивився на Яремка, наче про щось запитати хотів. І справді запитав:

— Ти вночі часом не змерз?

А по очах видно, що ще щось хоче запитати.

— Не змерз… Мені тепло було, — відповів Яремко і прошепотів: — Клюсику, а я вночі щось чув…

— Що? — аж кинувся, озираючись навсібіч Тиміш. — Тільки тихо!

— Ходімо кудись далі, щоб ніхто не чув.

Вони відійшли до носа чайки і, схилившись на облавок, стали дивитися у воду.

— Клюсику, ти вночі тут був?

— А що? Не був.

— Ну, так слухай.

І Яремко розповів про те, як лунали обережні кроки, як хтось брав воду із Дніпра і ту воду лив кудись у чайці…

— Я спочатку чув, як вартовий когось гукнув, і хтось озвався, а потім хтось ходив по чайці, а вже пізніше вартового Якима кликали…

Клюсикове обличчя спохмурніло.

— Кого гукнув вартовий? Ім’я!

— Та когось із козаків. Знайоме ім’я, але забув.

— Неодмінно згадай! Ти молодий, у тебе повинна бути добра пам’ять.

— А що — Яким забув, з ким і розмовляв?

Клюсик озирнувся на всі боки й пошепки сказав:

— У тім-то й річ, що Якима ніде нема. Ми й у похід пішли без нього… — Клюсик знову сторожко озирнувся навсібіч. — Ану, згадуй усе знову! Значить, ти чув розмову вартових уже після того, як хтось лазив по чайці?

— Так. Ну, а перед тим ще Яким когось питав… От на язику крутиться, а ніяк не згадаю. Аж смішно.

— Не дуже смішно. А перед тим, як хтось заліз у чайку, вже після розмови, ти нічогісінько не чув? Може, хтось зойкнув, чи захрипів, чи водою хлюпнуло, чи камінь хтось кинув?

— Водою хлюпало, — згадав Яремко. — Якась велика риба скинулася, я ще подумав, що в Дніпрі бувають такі рибини, як у морі. А перед тим ота риба, мабуть, висунулася з води і рохнула…

Обличчя Клюсикове стало поволі бліднути. Він ударив кулаком по облавку і аж просичав, заїкаючись:

— Треба передивитися все, що тут у нас лежить… Боюся думати, але, мабуть, бідного Якима вже нема на світі.

— Клюсику, ну, що ти таке кажеш? — вигукнув Яремко і відсунувся од Тимоша.

— Нікому ні слова! — люто блиснув Клюсик оком на Яремка.

— Мовчатиму.

Дніпро потужно ніс на своїх грудях крізь туман, крізь невідомість триста козацьких чайок. Уже починало темніти. Туман пах весною, неораною землею…

Козацькі чайки прямували на південь.

Розділ сьомий, з якого допитливий читач може довідатися про дальші плани Ілька Юхти, сеньйора Гаспареоне, графа Олександра і козацьких отаманів Карпа Недайборща та Єфтимія Петруніна

Сонце випірнуло просто з моря й покотилося вгору, струшуючи з себе вогненні бризки.

Над Чорним морем летіла весна. Йшов, рік 1033 за Гіджрою[110]. Все було в цей день, мовби в перший день світу. І небо аж дзвеніло своєю свіжою-свіжісінькою синявою, і море було ласкаве та запашне, і лягало воно покірно під груди чайок козацьких.

— Ех, графе, — Недайборщ нахилився до Олександра і зітхнув. — Коли б я не був зараз отаманом оцього всього походу, а рядовим козаком чи просто отаманом чайки, то відпросився б у тебе, щоб ти відпустив мене з хлопцями. Забрали б ми свою галеру і вас наздогнали б при Трапезонті… Чи в Синопі…

— А в тебе що — є й своя галера?

— А є ж… Три роки тому захопив був.

Зітхнув знову Недайборщ. Зітхнув і кулаком себе по коліну вдарив. Дуже вже шкода йому тієї галери, яку три роки тому захопив він з Клюсиком у відкритому морі. Та, що торік вони захопили, не така гарна, а ота… Не галера — картинка! І плавала та галера ще цілу осінь, мала кілька боїв з турецькими суднами… Славна була пора! Дуже здружилися козаки на галері. А було ж тут всілякого люду: болгари, серби, греки, турки, татари, італійці, крітяни,