Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

кіпріоти, мальтійці, молдавани, поляки, німці і навіть швед на ім’я Рагнер. Татари й турки висадилися в Криму на одному з пустельних берегів біля Карадагу.

Татарин Амет — розбійник, якого було засуджено на вічне веслування на галерах, сказав Недайборщу на прощання:

— Козаче, якщо трапиться в тебе біда, згадай, що є в тебе приятель Амет Киримли[111]. Шукатиме мене на Карадагу. Пастухи та рибалки скажуть тобі, де знайти Амета. Так що не забувай, урусе!

— Не забуду! — сказав Недайборщ. Обнялися, як побратими.

І думалося йому, що то просто слова. Аж ні, невдовзі довелося згадати Амета Киримли. Коли настала пізня осінь, хотіли козаки прорватися додому, на Січ. Та при Ячакові зустрів їх цілий турецький флот капудана Шакіра-паші.

Але кинулися хлопці до весел, згадали своє колишнє веслярське мистецтво і так гребонули, аж море загойдалося! Під градом ядер, з пробитими вітрилами вирвалися-таки в море.

Потім думали пробитися додому через Босфор Таврійський[112]. І там не вдалося. Стрілися аж три військові галери. Довелося втікати.

Що ж робити було, куди далі податися?

Отоді й згадали про Амета Киримли. Вночі з попутним вітром промчали навколо півострова, а на ранок перед ними зачорніло громаддя Карадагу. Прокрадалися поміж скелями, шукаючи затишної бухточки. Знайшли нарешті таку місцину, куди вітер не діставав, затягли галеру мотузками в бухту, повернули носом до виходу, поставили якір. А потім — до Амета.

— Згадали-таки, — всміхнувся Амет. — Тільки ж вас так багато, що провести важко. Ну, та щось придумаємо.

Сотня хоробрих татарських юнаків була у Амета. Налітали вони на турків, які поневолили їхню батьківщину, били мурз-запроданців.

— Через Ор-Капу[113] не пройти. Через Арабатську стрілку теж не вдасться. Можна лише через Сиваш, є там кілька бродів.

За кілька днів великий загін вершників, вдягнутих у татарське вбрання, помчав від Карадагу на північний захід. Амет Киримли вів цей незвичайний загін і довів хлопців майже до Січі…

Так, шкода Недайборщу, що немає галери.

— Треба було раніше про це подумати, — з жалем промовив і Олександр. — А зараз часу немає плисти до Карадагу…

Обидва пильно вдивляються в море. Десь надвечір, якщо нічого непередбаченого не станеться, вони мають зустрітися з донцями.

Отаманська чайка йшла перша, наче журавель у клині, а за нею — всі інші.

Бічні сторони велетенського трикутника були трохи вгнуті, щоб з передньої чайки кожної колони було видно, що робиться на головній, де сидить отаман. Будь-який наказ, що надходив з неї, одночасно бачили на двадцятьох чайках збоку. Цей наказ негайно передавався по шерегу — і за якусь хвилину вже вся армада знала, в чім річ.

«Чи встиг пан Сулятицький дістатися до Кафи? — думав Ілько Юхта, сидячи в крайній ліворуч чайці поряд з Клюсиком та Яремком. — При такому вітрі, як зараз, добрий корабель за якихось два дні дістанеться до Стамбула. А там хай думають, як відбити напад козаків».

Хлюпотіло море, хвилі весело стрибали перед чайкою. Вода була свіжа, легка, хотілося занурити в неї руки й умити обличчя.

Ілько Юхта, давній агент таємної дефтерхани Баба-Алі, поглянув на захід — біло-біло-біло.

А на сході — синява морська і голубінь небесна.

Йде козацький флот на Туреччину.

У чім їхня сила? І він, так званий Ілько Юхта, і його начальник Кемаль Сус, він же сеньйор Гаспареоне, добре знають цей народ, але й досі не знають, у чім же його сила. Так, турецьке військо до минулого року було найсильніше у світі. Це не найманці, а добре вимуштрувані воїни, кожен знає: битимуться героїчно — буду агою, пашею, навіть візиром. Раб може стати візиром! Першою особою після султана! Європа до цього ще не додумалася. Колись, може, і додумається… І в козаків — так само — кожен козак може гетьманом стати, аби лише розумним та хоробрим був. Але чому ж козаки, яких удесятеро менше, ніж усього війська в Туреччині, здатні їм протистояти? Хіба вони краще стріляють чи рубаються, ніж яничари й сипахи? Ні. Що ж тоді? Невже оте сентиментальне поняття: батьківщина? Але ж є поняття, яке стоїть вище. Це — віра в аллаха й Мухаммеда — його пророка.

Юхта здригнувся; а що як Клюсик уміє по очах читати думки? Бач, як поглядає, мовби зазирає в саму душу. Хутко опустив очі.

Чайки стрибали по хвилях, сонце піднялося в зеніт, було вже зовсім тепло, хоч минуло всього кілька днів од початку походу, який починався з льодоходом. Козаки сиділи в чайках, поскидавши просякнуті дьогтем сорочки (щоб нужа не заводилася), підставивши під промені сонця спини та груди.

Юхта, який уже кілька літ тому прикорінився в козацькому товаристві, останні кілька місяців намагався якнайменше потрапляти на очі Олександрові та Скрипникові. Гаспареоне передав, що Скрипника треба берегтися особливо. Якась нечиста сила врятувала цього козацького таємного вивідача після поранення отруєною стрілою! Сам Сагайдачний помер після такої стріли, а Петро — живий. Спершу Гаспареоне переказав, що Скрипника немає серед живих, але Юхта, побачивши його вперше і ще не знаючи імені козака, почав берегтися — інстинктивно!

Для того, щоб позбутися Олександра, необхідно втертися до нього в довір’я. А для цього або прибрати Скрипника, або приспати його пильність. Він, Юхта, мав уже кілька разів нагоду застрелити Олександра. Мав, але не скористався. Тут, у козацькому середовищі, він відчув страх, тваринний страх за свою шкуру. «Знімуть, здеруть з живого».

Було йому страшно весь час, а надто тоді, коли запитливим оком позирав на нього Яремко, а також і Джузеппе, який уже зовсім призвичаївся в козацькому товаристві. Цей Джузеппе любив з хлопцями філозофувати про турків та туркень, про алжірські та ангелянські звичаї, про іспанських та італійських сеньйор і сеньйорит, про те, як утекти з Родоських темниць, про далеку країну Чин, у якій літ триста чи чотириста тому побував уже один італієць Марко Поло, і куди треба їхати цілий рік через пустелі й гори, щоб привезти царські чашки, що дорожчі за золото.

А ще було страшно чорногорця Йована, який нічого не говорив, але цією мовчанкою він весь час нагадував Юхті про тих таємних німих людей, які душать султанів та султаненят.

У Києві залишився Коломайко, Гаспареоне вирушив на Дон, бо йому, так необачно розкрившись перед Скрипником та Олександром у Ямках, робити на Січі було вже нічого. Коломайко перевів до Юхти трьох своїх підручних: поляків-панків Станіслава, Влодзімєжа й Євгеніуша. Були вони зарозумілі, ненавиділи козаків, але ж до ненависті їм бракувало розуму та хоробрості.

Він влаштував цих трьох