Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

— Слухай, хлопче, а ти не змерзнеш?

— Бережи мою свиту, мадьяре, восени злото привезу. Викуплю!

— О, то славний козак теж іде до походу? — підскочили кудлаті брови Іштвана.

— Тихо! — гарикнув Яремко.

— Ого-го! — ударив рукою об руку Іштван. — Який козак!

Клюсик, побачивши сулію, аж розцвів од радощів:

— Оце козак! Штани продасть, а товариство виручить. Ходімо до наших хлопців, разом вип’ємо й умовимо їх узяти тебе в чайку.

— Я уже й Недайборща питав, не дозволяє.

— Велике цабе твій Недайборщ! Та він нічого й не знатиме! Бо й пливе не з нами — він же отаман, з Петром Скрипником та з Олександром у головній чайці пливе.

З десяток козаків, Клюсикових друзів, видудлили оту сулію за якусь годину. Пригощали й Яремка, але він не схотів:

— Уп’юся, а ви мене тут кинете.

Дружно закивали головами: диви, яке хитромудре — все знає!

— От що, хлопче, зробимо, — промовив нарешті Клюсик. — Перед світанком ти залазиш у нашу чайку, вона стоїть двадцять третьою від каменя проти течії Дніпра. На кормі є такий тайничок, куди ми складаємо різну здобич… Так ото ти залазь туди, тільки щоб ніхто не побачив із старшин.

— Мене варта до чайки не підпустить, — похнюпився Яремко.

— І справді, не підпустить. Ага!.. Тоді так. Не будемо чекати світанку, а зараз проведемо тебе туди. Ти залягаєш у тайник, а ми собі йдемо додому… Доки будемо плисти по Дніпру — не виглядай, а вже як вийдемо в море, тоді боятися нікого… Ну, то як? — підвів Клюсик очі на Яремка. — Що сказав би Архімед? Не знаєш? А от я знаю. Він побіг би до Іштвана ще раз, вискочив би звідти голий і закричав: «Евріка!»

Яремко поглянув іще на свої штани, але, зрозумівши, що за цей товар Іштван не дасть йому навіть порожньої сулії, зашарівся.

— Молодець! — гупнув його по спині Клюсик. — Але ти не переживай! Будеш у штанях! Є в мене гроші ще на одну сулію! Бери! Там і на твою свиту. Тільки щоб так — одна нога там, друга тут!

…І от тепер Яремко, скулившись, лежав у якійсь скрині й намагався не заснути. Весь час шарудів Дніпро — пропливали повз ряд козацьких чайок крижини, гнало їх течією на південь…

«Тільки б не заснути, — думав Яремко. — А то ще захропу, як хропуть Йован та Джузеппе, то мене одразу почують…»

Насторожено вслухався в тишу. Іноді чув розмірені кроки вартового.

Поряд щось ніби кашлянуло. Почувся голос вартового:

— Це ти, Юхто?

— Та я ж, — озвалося здалеку. — Іди сюди, наша чайка наче протікає.

А потім голосів не стало чути. Ніби щось недалеко чи то хлюпнуло, чи то кашлянуло. Завовтузилося — і знову тихо. Тільки шерхіт криги. Чи то вартові ходять? Плюснула вода. Риба скинулася, чи що? Кажуть, що в Дніпрі водяться такі рибини, як у морі, — з Яремка завбільшки.

Почулися кроки. Мабуть, вартовий. Яремко завмер, навіть подих затамував. Тихо-тихо… Невже вартовий спостеріг, скільки козаків ішло до цієї чайки, а скільки поверталося назад? Знову шерех, мов шелеснув очерет, прив’язаний до борту… Потім чайку гойднуло — хтось уже тут, на суденці. Невже Клюсик іще когось примусив бігати до Іштвана, а потім влаштовувати на чайці?

Яремко почув, як захлюпала вода за бортом, задзюркотіла, забулькала, мовби хтось набирав її в посудину. Тиша. Тільки тихо сопе невідомий чоловік. Знову в щось ллється вода, вже на чайці. Ллється тихо, шелестить, мов ллють її в сухий-сухий пісок.

І знову мовби хтось набирає із Дніпра води в щось.

Хлопцеві стало душно, аж піт зросив обличчя, неприємно лоскочучи ніс і щоки, але Яремко навіть подумки боявся ворухнутись. Адже може почути все те невідомий, здійме галас і тоді прощавай, мріє, про козацький похід.

Та ні, цей невідомий галасу не здійматиме. Він, напевне, робить щось лихе, коли тихцем прийшов серед ночі. Але тоді він, Яремко, має здійняти галас. Тільки ж… Вартовий запитає: «А що ти тут робив?»

Краще завтра він про все розповість Клюсикові. Хлопці уважно обдивляться чайку і побачать, що той невідомий тут робив.

Ще раз злегенька гойднулася чайка. Десь збоку, на піску, прошаруділи чиїсь кроки. Навіть не кроки, а ніби змія проповзла… Але зміям іще рано тут повзати, ще рання-рання весна.

Тихо-тихо… Яремко лежав з розплющеними очима, дивився в чорноту. Йому ввижалося велике-велике, синє-синє, солоне-солоне море. І — два сонця. Одне — вгорі, друге — внизу, в воді. Попутний вітер напинає білі вітрила чайок.

— Якиме! — почувся густий бас неподалік. — Якиме, де ти?

Раз прийшли вартові змінити свого товариша, то вже за північ.

— Якиме, де ти там?

Ніхто не відгукується.

— Ну, де ти, Якиме?

Знову тиша.

Почувся інший голос:

— Ну, куди він, чортяка, подівся?

— Нічого чорта вночі згадувати! А я завтра скажу кошовому! Служба є служба… Поставили, то стережи!

— Та годі вже! — озвався другий голос. — Бачиш же: чайки цілі.

Вартові ходили біля самого берега. Потім стали. Хтось почав кресати вогонь. Певно, запалили люльки, бо деякий час мовчали і сопли. Потім рушили берегом.

Яремко вкутався в ганчір’я, поки вартові стояли поряд, було жарко, а зараз мовби похолоднішало. Лежав, думав, щоб не заснути, про море, про майбутній похід. Бачив себе на чайці біля гармати. Весело били весла по воді, сяяло сонце…

***

Яремко прокинувся й не міг спочатку збагнути, де він і що з ним. Похитувалося все під ним, рипіло щось і хлюпало, чутно було голоси, вузенькі смужки світла пробивалися знадвору.

— Тодосю, подай-но сюди відерце! — почув Яремко знайомий голос. Хто це? Ах, Клюсик.

— Та де ти його шукаєш? — сердито вичитував Клюсик комусь. — Онде воно, біля барила з порохом лежить.

— Та бачу, — неохоче озвався бас. — На!

Яремко лежав і відчував, як чайка біжить по хвилях. До нього у схованку долинав свіжий запах річкової хвилі, яка, зачіпаючи за борт чайки, розліталася на дрібні водні бризки.

Може, вилізти на світ та й розповісти Клюсикові про те, що хтось лазив уночі на чайці?

Але ж Клюсик наказав сидіти мовчки. Та, зрештою, він же й сам пам’ятає про Яремка. Якщо можна буде, то він, певне, сам загляне до схованки.

Яремко тихенько перевернувся на другий бік і знову заснув.

— А ти що тут робиш? — почулося раптом над вухом.

Яремко розплющив очі, але в першу мить нічого не побачив. Чиясь кощава рука тримала його за плече й трясла.

— Що ти тут робиш? — знову гарикнув якийсь чоловік, і тепер Яремко його побачив. — Ану,